Привид Чорного острова - Віктор Григорович Безорудько

Мері намагалася зазирнути в очі Олесеві, але юнак чомусь одвертався.

— Знаєш, а я спершу злякалася, коли тебе побачила. Навіть мурахи по шкірі побігли.

— Я був страшний?

— Ні. Від несподіванки. Я стояла й дивилася на тебе.

— А потім утекла?

— Ні. Чому ж… я притиснула вухо до твоїх грудей і почула, що серце б'ється. Потім заходилася рятувати тебе.

— В мене на сорочці був значок. Часом не бачила?

— Чому ж — бачила. Він у Білла. Тобі потрібен той значок?

— Він дуже дорогий.

— Там якісь літери?

— Ленінська Комуністична Спілка Молоді. Ось що там написано.

— Фред казав, що ти — комуніст.

— Помилився. Я комсомолець. А комуністом ще буду. Як мій батько.

— А тобі не страшно?

— Що?

— Бути комуністом. Я читала, що вони жорстокі.

Олесь зареготав голосно й весело. Мері вперше чула його розкотистий сміх.

— Скажи мені, Мері, чого твій батько якийсь такий?..

— Ти хочеш сказати — жорстокий? Це правда — він ненавидить усіх на світі. Ми з мамою та Біллом жили у нашої тітки на великій землі, доки я вчилася в коледжі. Тато зрідка навідувався до нас. Йому іноді щастило заробити кілька сотень доларів. Він любив мене і Білла. А маму — ні. І вона його не любила. Мама була набожна, а батько глузував з неї, з бога. Та вони змушені були жити разом, адже звінчані в церкві. Кілька років тому ми переїхали сюди. Матуся дуже страждала. Їй було тяжко жити на острові, бо вона боялася привида. Щоразу просила тата, щоб відвіз нас на материк — до тітки, але тато не погодився. Однієї ночі вона заніміла з переляку. Тремтячою рукою написала мені одне слово: «Привид». Матуся бачила його і на смерть перелякалася.

Кілька кроків зробили мовчки. Зупинилися на високій кручі. Їхні погляди були спрямовані туди, де сонце опускалося в сині хвилі океану.

— А ти віриш, що той привид справді є? — запитав Олесь.

— Вірю. Багато людей бачили його. І матуся також. А скільки загинуло від його шовкової мотузки…

— Я чув розповідь Морісона. Мені здається…

— Що?

— Давай зараз про це не говорити.

— Розкажи мені про себе. Я читала про вас у газетах багато страшного. А зараз іду ось поряд із тобою, а ти мене ще й досі не з'їв.

Сонце втопилося в океані і, здавалося, з його дна кидає жовте проміння на маленьку хмаринку. Вона палає огнем, але ніяк не згорить.

— У нашій країні немає привидів.

— Їх знищили?

— Ні. Вони в нас існували лише в поганих казках.

— Облиш. Привиди є.

— Коли привид душить людину мотузкою — це звичайний бандит і вбивця.

— Не будемо сперечатися. Кажуть, у вашій країні не визнають бога?

— Чому ж, хто бажає, — той молиться собі. Але охочих занадто мало.

— Це жахливо!

— Тому там живуть тільки дикуни, такі як я.

— Ти глузуєш із мене, Олесю?

Над океаном спустилися сутінки. На воду лягли відблиски темного неба, і від того воно переливалося та грало зелено-чорними барвами. Дивно, як швидко змінюються фарби на воді після заходу сонця.

— Ні, не глузую. Я ніколи з тебе не глузуватиму, міс Мері.

— Розповідай.

— Моя країна… ти знаєш, що для мене означають ці два слова? Мені важко говорити про такі речі. Розумієш, є святе щось у людини, про яке не скажеш звичними словами.

— Святе? У вас же немає бога?

— А святі почуття є. — Олесь дивився в далечінь, а перед його очима спливали верби над Сулою, і лелеки, випроставши непорушні крила, кружляють над левадами, і Козача криниця в полі, біля старого вітряка. А там, далі, асфальтована стрічка вп'ялася в землю і дроти з дніпровською електрикою повисли над золотим океаном пшениці…

Про все це він розповів Мері, а потім додав:

— Над моєю країною ніколи не заходить сонце.

— Невже ніколи?

— Так. Ніколи. Уявляєш, яка велика та країна, що завжди осяяна сонцем.

Сутінки густішали. Яскравіше засвітилися зорі на небі.

— Я мрію побачити цілий світ, — сказала Мері. — Доки не стріла тебе, не хотіла їхати в ту країну, де немає бога. А тепер поїхала б та поглянула на неї власними очима. Я завжди дивувалася — пишуть у газетах, що у вас живуть напівдикуни, а потім раптом довідалася, що Гагарін у космосі. Тоді й закралися сумніви. — Мері помовчала. — Ти віриш у щастя? — спитала несподівано.

— Звичайно.

— У тебе вдома є кохана дівчина? — Коли б не сутінки, Олесь побачив би, як зашарілася Мері.

— Була.

— Як це — була? А де ж вона ділася?

— Вона була в мене, доки я не пішов служити на флот. А потім…

— Потім?

— Пішла заміж…

— Вона тебе перестала кохати?

— Напевне.

— А вона гарна?

— Не треба про це…

— Тобі боляче згадувати? Ти її ще кохаєш?

— Прошу тебе, Мері…

— Зрозуміло. А вона краща за мене?

— Хіба так можна порівняти? А втім — ти, мабуть, краща.

— Неправда. Ти мене втішаєш — кажеш неправду.

— Та ні, ні. Ти краща. І я тобі надзвичайно вдячний. Адже коли б не ти…

— Зовсім ні. Не краща я. Я — погана. Погана…