Привид Чорного острова - Віктор Григорович Безорудько

— Давай підемо звідси, міс Мері. На шхуні є рація?

— Немає. Тобі неприємно бути зі мною?

— Твій милий тато сказав, щоб я не здумав залицятися до тебе, бо інакше він мені поламає кістки.

— Ти злякався його? Ти боягуз!

— Я змушений йому підкорятися.

— Ти — раб…

— Я живу в його хаті і їм його хліб.

Мері помовчала. Кілька кроків пройшли мовчки. Кожен дивився в землю.

— Хай буде так, як тато велів. — У її. голосі Олесь почув сльози.

— Хай. Тільки ми не повинні сваритися, міс Мері. Не повинні.

Мері не відповіла. Вона йшла гордо, піднісши свою чарівну голівку з червоним непокірним волоссям.

Олесь іноді поглядав на дівчину, але не міг побачити болю в її очах. Чорний острів огорнула ніч.

Зачмихав двигун. Олесь знав, що зараз уся родина Джона працює. Білл пригнав корів, і Мері доїть їх електричними доїлками. Джон на сироварні, а на обов'язку Фреда — слідкувати за двигуном. Лише Олесь не має роботи. Щоб якось згаяти час — пішов до Джона на сироварню. Ще здалека вдарили в ніс різкі пахощі невистиглого сиру.

У сироварні напівтемно. Під самою стелею тьмяно жевріє лампочка — на свічок п'ятнадцять. Задня стіна сироварні впирається в скелю. Посередині вряд розміщено кілька чанів — біля них ворожить Джон. Ось він переливає з чана в чан якусь рідину, а тоді насипає туди жовтої речовини, мішає довгою ложкою, пробуючи на смак. А на поличках — жовті круги сиру.

Джон, здається, зовсім не помічає Олеся. Принаймні минуло з півгодини, перш ніж він звернув на нього погляд, а потім вимовив своїм глухим басом:

— Добре, що прийшов. Маю розмову.

Олесь прислухався, гадаючи, що Джон скаже щось важливе. А він пішов у куток, узяв пляшку, відкоркував і надпив її.

— Пива не пропоную. Мало лишилося.

— Не турбуйтеся, сер.

— Ось яка розмова: пофарбуєш шхуну і за кілька днів відправимо тебе на велику землю. Тільки май на увазі: висадимо на берег, а там сам добирайся. І нас ти зовсім не знаєш і на острові ніколи не бував. Не хочу, щоб сюди навідалися злі собаки з поліції.

— Дякую вам, містере Джон. Дякую.

— Годі дякувати. Я не полюбляю занадто ввічливих. Досить натерпівся від них. Ти мені скажи, як розрахуєшся? Не на дурничку ж ти їв та пив у мене?

Олесь похилив голову.

— Сам бачиш, які в нас тут справи, — вів далі Джон, — то чому безкоштовно я мушу тебе такий час утримувати? А шхуну ганяти туди та назад? Це також коштує недешево. Отже — чим платити будеш?

— Аби ви лише повірили мені. Аби тільки погодилися. На великій землі я зустрінуся з послом нашої держави. Він сплатить мій борг.

— А що ти за один такий? У тебе вдома багато грошей у банку лежить, чи що? Чом це за тебе посол буде платити?

— Бачите, сер, я громадянин Радянського Союзу.

— То й що?

— У нас такий порядок: мені належить уся держава, всі банки, а я також належу державі. Коли потрапляю в біду — мене моя країна виручить.

Джон довго думав. Перехиливши пляшку, зітхав, мацав шрам на лівій щоці. Нарешті сказав:

— Багато мені доводилося ризикувати. Спробую ще. Може, й справді є така країна, що платить борги за своїх громадян. — Він знову припав до пляшки, усміхнувся гірко сам собі, додавши — Ото було б добре, коли б моя держава покрила мій борг Морісонові. Та в нас такого чуда ніхто не вчинить.

Мовчки йшли від сироварні до будинку. Обидва велетенського зросту, обидва широкі в плечах. Хіба що — на плечі Джона вже давили роки, а Олесь їх ще не відчував.

Кімната Білла зовсім маленька. Коли туди переселився Олесь, обом довелося спати на підлозі. Однак вони були раді тому. Особливо Білл.

Ось і зараз вони лежать поряд, а крізь віконце пробивається зоряна ніч.

— Розкажи мені про свою країну, Олесь.

— У нас так багато цікавого, що не знаю, з чого почати… — тихо відказує Олесь.

— А ти про все потроху… Як я виросту, то приїду до тебе. Гаразд?

— Обов'язково, Білл. Приїдеш і житимеш у мене скільки схочеш. Тоді сам побачиш, що то за країна Радянський Союз.

Білл зосереджено думає. Потім тихо-тихо вимовляє:

— Давай утечемо звідси. Захопимо Мері, заведемо мотор на шхуні й — в океан. Згода?

— Ні, Білл. Мені зовсім не треба тікати. Твій тато, нарешті, пообіцяв за кілька днів мене відправити на велику землю. То навіщо ж я втікатиму?

— І ти поїдеш? — підвівся в постелі Білл.

— Звичайно поїду.

— А ми?

— Що?

— А як же ми з Мері? Ми хочемо вирватися звідси.

— Заспокойся, Білл. Як схочете, то приїдете до мене. Я вам напишу листа, а коли треба буде — надішлю грошей. І ви тоді до мене…

Білл подумав. Знову ліг і сказав:

— Я не хочу, щоб ти їхав. Не їдь…

— Мушу, мушу, друже. У мене є свої обов'язки, є робота…

— І у нас будуть обов'язки. І робота буде. Ти не лишай нас.

— Гаразд, гаразд, — уже крізь сон вимовив Олесь, — давай спати.

Олесь ліг на бік і за кілька хвилин заснув. Білл підвівся з постелі, навшпиньки пішов до дверей. З їдальні він попрямував до кімнати Мері, тихо відхилив двері.

Мері не спала. Вона звелася на