Привид Чорного острова - Віктор Григорович Безорудько

вмісту. Ти остання моя дружина. Більше ніколи не буде іншої. Це я можу тобі твердо сказати. Ну, і ще додам: вся спадщина буде твоєю. Ти проживеш довше, ніж я. Потім виїдеш до Штатів і житимеш, мов та королева. Отже, маєш мені відверто все сказати.

— А хіба не краще буде, коли ми цю розмову продовжимо через півроку? — запитала Мері.

Морісон безнадійно махнув рукою.

— Гаразд. Але я можу сподіватися на твою згоду?

— Звичайно! Я також сподіватимуся на краще…

Морісон нараз якось боком підскочив до Мері, схилив голову і сказав:

— О-о, чудесно. Я надзвичайно щасливий. Дай мені руку, міс Мері.

Мері стало соромно. Вона ввесь час думала, що розмову чує Олесь.

Як він думає про неї?

— О, твоя ручка чудесна і ніжна! — Морісон припав до неї масними губами, потім натяг Мері на палець обручку з великим діамантом. — Це тобі на згадку про той день, коли ти зробила мене щасливим. Щоранку дивися на обручку і пам'ятай про своє слово.

Морісон ще довго хизувався б перед дівчиною, розповідав би їй, яка вона гарна, але до кімнати вбіг Фред. Його сухе, жовте обличчя засяяло. Наблизившись до Морісона, запитав:

— Привезли? Я так чекаю на вас, дорогий містере Морісон. Привезли?

— Авжеж.

— Давайте! Швидше давайте! Я вже цілий тиждень страждаю!

Фред пильно слідкував за рукою Морісона, яка опустилася до бічної кишені піджака. Але раптом рука зупинилася. Морісон звернувся до Мері:

— Дозволь нам вийти. У мене до Фреда, як ти знаєш, завжди є справа особиста.

Мері байдуже кивнула головою, а Джон підозріло насупився. Що це за секрети такі у тих двох? Доки він на цьому острові господар — не терпітиме секретів та змов.

Вони йшли понад кручею — худий і тонкий Фред з хижим обличчям і товстун Морісон, який вважав, що він сіє на землі лише добро. Та ніхто ніколи не бачив, щоб та сівба дала врожай.

— Не мучте мене. Я вже натерпівся. Прошу вас…

— Гаразд. Візьми. Та привчайся вживати помірно…

Фред жадібно вхопив пакетик, розгорнув і вкинув до рота одну таблетку.

— Ну, розповідай, що тут відбувається? — Він глянув на годинник. Наркотик почне діяти через п'ять хвилин. Тому можна ще про дещо довідатися від цього типа.

— У нас є новина. Хвилі викинули на берег російського моряка. Він зараз перебуває в кімнаті Мері. Напевне, комуніст. Джон наполягає, аби ви забрали того матроса і передали посольству. Але Мері не бажає відпускати.

Морісон остовпів. Справді дивно. Джон йому й слова не сказав. Глипнув на Фреда — чи той, бува, не марить? Ні. Ще ніби при своєму розумі.

— Оце так…

— І головне, Мері наказала, щоб вам не говорити. Мені наказала і Джонові. Між іншим, я вмовляв Джона, щоб покінчити з цим комуністом ще на березі. Не послухався. Дочки боїться. Взагалі, Мері вже командує на острові. Що забажає, те ми й робимо.

Морісон знову здивовано зиркнув на Фреда. Наркотик ще ніби не набрав сили.

— Як же нам бути? — запитав Морісон.

— Це вже вам про те думати-гадати. Мушу додати, що юнак той добре знає нашу мову. Прошу вас — заберіть мене звідси. Більше я вам не слуга.

— Чому?

— Мері нахваляється повідомити поліцію, що я переховуюся тут. І вона це зробить.

— Зачекай трохи. Хай ще й цей юнак покопає…

— Цей комуніст здоровезний і міцний. Навіть Джонова піжама на нього малувата. Але, може, й справді хай покопає. Може, натрапить на скарб?

— А ви й досі нічого не знайшли?

— Нічогісінько. Я вже не вірю в те, що тут є скарб. Чи не вигадка це? Старий біситься. Змушує мене копати нарівні з собою. А хіба в мене сила є?

— Не скигли. Копай. А ще краще — змусиш того юнака взятися за лопату. Отже, я нічогісінько не знаю про російського матроса. Це ти зарубай собі на носі. Тобі ж лишаю ось цей портативний радіопередавач. Коли щось станеться важливе — негайно сповіщай.

Морісон ще хотів запитати, чи гарний на обличчі той юнак. Чи не закохається часом у нього Мері? Але очі у Фреда почали соловіти, він трохи навіть похитувався. Дивиться вже скляним поглядом. Потім раптово ліг на каміння і застиг. Морісон презирливо глянув на Фреда й пішов собі геть.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Доки Морісон розмовляв з Фредом, матроси доставили до будинку ящики з віскі та закусками. Мері додала до цього ще й свої страви, і стіл набрав чудесного вигляду. Коли Морісон зайшов до кімнати, то аж руками сплеснув: любив добре попоїсти і вважав, що лікарі глибоко помиляються, домагаючись, аби стримувати свій апетит.

Мері зустріла гостя запитливим поглядом. Чого Морісон не йде до кімнати, де лежить Олесь? Адже Фред напевне розповів про гостя з океану. Давно ж помітила, як Фред вислужується перед оцим товстуном. Морісон захоплено дивився на стіл і тер долоню об долоню. Іноді ловив себе на тому, що смачні страви цікавлять його більше, ніж усе інше. Чи не старість подає таким шляхом свої сигнали?

Висловивши своє захоплення щедрим столом, Морісон випив чарку віскі й накинувся на їжу.

— Чудесно! Чудесно! Я такий радий, що знову з вами. Що знову бачу тебе, міс Мері.

— Де Фред? — спитала дівчина.

— Не чекай його. Він уже ковтнув таблетку й зараз перебуває в царстві героїчних химер. — Морісон відчув, що настрій у нього поліпшився. Хай собі вважають, ніби він сном і духом не відає про того російського матроса. Колись він їм скаже. О-о-о, які в них будуть очі! Тоді й глузуватиме з Мері