І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Еверс опустився в крісло і, вже сидячи, докінчив:

— От і все. Тепер, гершафтен, розходьтеся і спокійно виконуйте ваші обов'язки. Тут прошу залишитися командирів полків і начальників штабів, оберста Кунста і вас, гер Лютц.

Генріх вийшов з наради радісно збуджений — схоже було на те, що корабель починає палати з усіх боків. Цікаво, як сприйме звістку про капітуляцію Матіні? Адже події, що розгортаються в Італії, безпосередньо стосуються і його. Треба зайти в госпіталь…

Але в госпіталі повідомили, що головлікар з півгодини тому кудись виїхав.

Сподіваючись, що він знайде Матіні у себе вдома, Генріх поспішив до замку. На такий візит він міг цілком розраховувати, бо між ним і Матіні за місяць їхнього знайомства встановилися дружні взаємини, і його новий приятель часом приходив без попередження, іноді просто для того, щоб виспатися: головлікар жив при госпіталі і його часто будили вночі.

Цією щирою невимушеністю в поводженні Матіні найбільше подобався Генріху. З ним не треба було додержуватись правил етикету, розважати розмовами, коли хотілося спочити і помовчати. І вони справді інколи цілий вечір просиджували мовчки, — один з книгою в руці на дивані, другий біля письмового стола, пишучи листи чи переглядаючи газети. Зате іншого разу вони так захоплювались розмовою чи суперечкою, що час спливав зовсім непомітно, і обидва згадували про сон вже тоді, коли у вікнах починало сіріти.

У ті вечори, коли до них приєднувався Лютц, суперечки ставали особливо гострими, бо всі троє, однаково ненавидячи війну, зовсім по-іншому дивилися на причини, що її породжують, і на майбутнє людства. Чесний, але інертний Лютц, боляче переживаючи події, сприймав їх з покорою приреченої людини, бо не вірив у можливість будь-якої боротьби з лихом, породженим, як він твердив, самою природою людей. Більш схильний до філософських узагальнень Матіні зважав на вплив соціальних систем на історичний розвиток людства, проте не сподівався на якісь істотні зміни в найближчому майбутньому, бо прогрес він розумів як повільну і дуже поступову еволюцію. Генріх, не наважуючись цілком відверто висловлювати свої думки, все ж силкувався довести обом всю помилковість їхніх поглядів.

Матіні, як і сподівався Генріх, був у нього — він лежав на дивані і солодко спав.

— Мартін, чуєш, Мартін, — тихенько покликав Генріх. Йому і шкода було будити свого гостя, і не терпілося повідомити важливу новину. — Підводься негайно, бо обіллю водою!

Матіні схопився на ноги і розсміявся:

— Я чув, як ти зайшов, але ліньки було навіть очі розплющити — видався дуже важкий день.

— Я б не будив тебе, коли б не така виняткова подія, як капітуляція Італії.

— Що?

Генріх докладно переказав те, про що розповідав Еверс на нараді. В міру того, як він говорив, обличчя Матіні світлішало, радісна посмішка ширшала.

— А тепер приготуйся вислухати неприємне: є наказ протягом трьох днів обеззброїти всю італійську армію, — закінчив Генріх.

Матіні зблід.

— Ти гадаєш, що ці події якось можуть торкнутися і тебе?

— Мене можуть демобілізувати, і хоч я не від того, але приготуватися однаково слід. Доведеться йти.

— Візьми мою машину. Курт, відвезеш синьйора Матіні в госпіталь! — гукнув Генріх, прочинивши двері кабінету.

— Був би дуже радий, коли б ти дозволив мені поїхати ще в одне місце, це кілометрів за п'ять від Кастель ла Фонте.

— їдь хоч і за десять. Мені машина сьогодні не потрібна. Якщо швидко впораєшся, повертайся сюди, тільки мене, коли я спатиму, не буди. Завтра, мабуть, буде дуже клопіткий день.

— Навряд щоб я впорався сьогодні швидко!

Телефонний дзвінок розбудив Генріха вдосвіта.

— Негайно до «ігумена»! — почувся голос Лютца.

Вчора з наказу штабу корпусу були змінені позивні всіх офіцерів штабу, і віднині генерал звався «ігуменом».

— У чому справа? — запитав Генріх Лютца, коли за чверть години прибув до штабу.

— Зажди! — чомусь пошепки відповів той і швидко пішов до кабінету генерала.

Пробув він там досить довго. З кабінету долинали телефонні дзвінки, голосні, навіть сердиті вигуки генерала.

— Гер Гольдрінг! — висунувшись з дверей, гукнув, нарешті, Лютц.

У кабінеті, крім генерала і його ад'ютанта, був також начальник штабу Кунст.

— Гер фон Гольдрінг, беріть двох автоматників і їдьте мерщій до Палермо, дізнайтесь, як там у них. Звідти заїдьте до Шатель-Дельфіно. Накажіть негайно налагодити зв'язок з дивізією.

— Пробачте, гер генерал, а про віщо саме я повинен дізнатися?

— Як про віщо? Хіба ви нічого не знаєте?

— Я не встиг поінформувати фон Гольдрінга, — кинув Лютц.

За своєю звичкою, відрубуючи одну фразу від другої, начальник штабу пояснив:

— Коротко справа стоїть так: про роззброєння стало відомо італійським частинам; деякі з них повстали; частина втекла в гори; зв'язок з полками перервано; маємо відомості, що в окремих місцях між нашими частинами і італійцями точаться бої. Зрозуміло?

— Яволь! Дозвольте виконувати?

— Не гаючи часу!

Просто від штабу Генріх з двома автоматниками і з Куртом біля руля помчав на Палермо. За півгодини він уже був у штабі полку.

— Передайте генералові, що італійців обеззброєно по всіх залогах, крім двох рот, які встигли піти в горн. Бою не було — лише невеличка перестрілка. Втрат з нашого боку нема. Зв'язок сьогодні буде налагоджено, — сповістив командир полку, оберст Функ.

Генріх