І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Ніби у відповідь не волання його серця, задзвонив телефон. Міллер узяв трубку.

— «Монах» слухає!.. Так, він тут… зараз вам його покличу.

Генріх схопив простягнуту йому трубку і відразу не міг зрозуміти, про якого «дядю» йде мова, чому до нього звертається якийсь «жених», чому він величає його «юнаком». Але м'який, знайомий голос Лютца повернув його до свідомості

— Кажеш, негайно викликає «дядя»? Буду за мить… Ні, ні, без жодної затримки… вже йду!

Кинувши трубку, Генріх поспішно пішов до дверей, але на порозі, пересиливши себе, на мить спинився.

— Даруйте, забув попрощатися. Чомусь спішно викликає Еверс…

Коли зникла необхідність витримувати пильний погляд Міллера, Генріх відчув, що його залишають останні сили. Довелося сісти на лаві в сквері, почекати, поки перестануть тремтіти ноги і трохи проясниться в голові.

«Моніку вбив Міллер! За наказом Бертгольда!..»

«Лорхен висловила подяку вбивці!..»

Лише викуривши сигарету і випивши біля кіоска склянку води, Генріх набрався сил, щоб зрушити з місця.

— Гер обер-лейтенант, що з вами? На вас же лиця немає! — здивувався Еверс, побачивши свого офіцера для особливих доручень.

— Ви захворіли, Генріх? — стурбувався і Лютц, що був у кабінеті генерала.

— Так, я почуваю себе дуже погано, — признався Генріх.

— То ніяких розмов про справи. Їдьте до себе і лягайте в ліжко. А ви, гер Лютц, негайно подбайте про лікаря, — наказав генерал.

Лютц з свого кабінету подзвонив Курту і викликав машину. Потім почав дзвонити в госпіталь.

— Я прошу, щоб приїхав сам Матіні. Він охоче погодиться, бо знає тебе з моїх слів і хоче з тобою познайомитися.

Генріх не відповів.

— Та що з тобою? — Лютц підійшов до Гольдрінга і зазирнув йому в обличчя. — У тебе сльози на очах!

Немов прокинувшись, Генріх випростався:

— Карл, ти знаєш, хто вбив Моніку? Міллер! Не випадково наскочив, а навмисне. Тримав для цього спеціальну машину… Вона завжди була напоготові.

— Боже мій! Невже це правда?

— Він сам мені признався тільки-но. Навіть вихвалявся своєю винахідливістю…

Приголомшений почутим, Лютц застогнав:

— Це… це щось понад мій розум! Спеціально тримав машину? Як же ти не пристрелив його на місці, мов собаку! Боже, що я кажу! Щоб і ти загинув через цього мерзотника! Чуєш, дай мені слово, що ти нічого не зробиш, не порадившись зі мною! Я вимагаю, прошу, щоб ти мені це пообіцяв… Я ввечері прийду до тебе, і ми про все поговоримо. Але благаю — не роби нічого зопалу! Ти мені обіцяєш?

— Обіцяю…

За чверть години Генріх був уже в замку. Здивована його ранньою появою, Марія-Луїза прислала покоївку з запискою. В ній графиня висловлювала своє занепокоєння тим, що барон, очевидно, захворів, докоряла, що він не повідомив про це її, і скаржилась на сучасних рицарів, які забувають про свої обов'язки щодо дам, — вона, наприклад, мало не вмирає з нудьги, і ніхто їй не простягне руку порятунку…

Генріх сердито зібгав записку і попросив переказати графині на словах, що він сподівається особисто подякувати сьогодні графині за увагу і попросити пробачення.

Приблизно за годину приїхав Матіні. Генріх чомусь уявляв собі головлікаря коли не старою, то принаймні літньою людиною. А перед ним стояв чоловік років тридцяти п'яти, дуже стрункий і елегантний, схожий скорше на актора, ніж на лікаря. Виразне нервове обличчя Матіні свідчило про натуру вразливу і в той же час стриману. Такі обличчя звичайно бувають у людей, які привчилися почуття підкорювати інтелекту. Великі карі очі лікаря світилися розумом і трохи сумовитою іронією.

— У такому віці хворіти — це злочин, бароне! Це зневага до великої праці природи, яка протягом довгого ряду тисячоліть вдосконалювала свій найкращий витвір — людину! — сказав він, вітаючись і пильно вдивляючись в обличчя свого пацієнта.

— Я не завинив проти матері природи, синьйор Матіні, — посміхнувся Генріх, — бо, признатися, почуваю себе зовсім здоровим. — Даруйте мені, що завдав вам зайвого клопоту, але мені дуже хотілося познайомитися з вами. А тепер карайте чи милуйте!

— Я волію милувати. Знаєте, у росіян є чудесний письменник Чехов, і в одному з своїх листів до брата він написав фразу, яка стала для мене девізом життя: «Краще бути жертвою, ніж катом».

— Ви знайомі з російською літературою? — здивувався Генріх.

— Чому це вас так вразило? Я вважаю її одною з найвизначніших літератур світу. Скажу відверто — найбільш визначною. Щоб мати змогу читати її в оригіналі, я навіть почав у свій час вивчати російську мову. На жаль, війна перервала ці мої студіювання, і тепер я починаю забувати навіть те, що знав.

— А коли ми спробуємо відновити ваші знання? — спитав Генріх російською мовою.

Тепер широко відкрив очі Матіні:

— Як? Ви знаєте російську мову?

— Я довгий час — усі мої юнацькі роки — прожив у Росії.

— О, ви так мене зацікавили, бароне, що я мало не забув про свої лікарські обов'язки. Роздягніться, будь ласка, я вас огляну. І коли знайду, що розмова вам не зашкодить, ми, якщо не заперечуєте, поговоримо.

— Але ж я цілком здоровий!

Матіні взяв Генріха за руку і намацав пульс:

— Мені не подобається ваш вигляд. Ну, звичайно, пульс, як я і гадав, прискорений.

— Я сьогодні одержав дуже тяжку для мене звістку. Природна реакція організму…

— А це вже мені дозвольте судити, природна чи неприродна.

Як не заперечував Генріх, а Матіні його оглянув і лишився не дуже задоволений станом його нервової системи.