Пригоди в повітрі - Микола Петрович Трублаїні

Хтось потяг Гарика за чуприну. Неохоче він розплющив очі. Перед ним стояла Гандзя. Хотілося спати. Щойно розвиднилось. Краплини роси блищали на листках хмелю, що оповивав веранду.

— Вставай! — гукала дівчинка і так штовхнула Гарика, що він аж підскочив.

Раптом хлопчик почув гудіння багатьох літаків.

— За мною! — скомандувала Гандзя і, вщипнувши його за вухо, побігла.

Поруч уже стояв Янко. З будинку вибігали діти. За ними гнався завідувач дачі. Він докірливо кричав, що маневри не дають дітям виспатись, але сам, не відстаючи, біг за своїми вихованцями.

Гарик не примушував себе ждати. Він один з перших збіг на високий вал, відкіля видно було далеко навкруги.

В повітрі гули десятки велетенських багатомоторних літаків. Над ними ширяли маленькі винищувачі.

Полем бігли озброєні люди. З літаків падали на землю сотні людей, погойдуючись під великими білими парашутами. Упавши, вони підводились на ноги, хапали зброю і приєднувались до тих, що вже строїлись в колони.

Деякі літаки пролітали над самою землею, і за ними з'являлись танкетки, залишались гармати. Інші літаки сідали на поле, і з них виносили ящики з патронами, кулемети, різну зброю.

Над літаками тріпотіли червоні прапорці. То висаджувався повітряний десант «червоних».

Гарик, Янко та їхні загони здивовано спостерігали те видовище. Вони не розуміли, відкіля це. Невже новий десант «червоних»? Чи з'являться зараз «сині», щоб не дати «червоним» закінчити висадку і розбити їх?

Біля самого вала пройшов загін парашутистів. Діти пізнали Кучерявого — командира цього загону. Він зиркнув одним оком на них і привітно усміхнувся.

Гарик перевів погляд на своїх товаришів. Обличчя Гандзі сяяло.

Через півгодини десант «червоних» почав бій у тилу «синіх». Тоді показались літаки-винищувачі «синіх». Але вони запізнились.

На дачах тиша і спокій. Зникли військові частини, не чути гарматних пострілів. Стало відомо, що кіннота «червоних» прорвала фронт противника, з'єдналась з повітряним десантом, і «сині» мусили відступити. Маневри закінчились. «Червоні» перемогли.

Гучномовець сповістив про великий парад, що відбудеться сьогодні в місті.

Пластуни й свистуни перетворились на юних натуралістів і саме ловили жаб на ставку, коли до дачі під'їхав красивий автомобіль.

З автомобіля вийшов військовий і попросив завідувача дачі відпустити з ним до міста Гандзю, Янка і Гарика.

Через двадцять хвилин машина з дітьми вже мчала по шосе.

Коли в'їжджали в місто, над ними показався дивний повітряний поїзд. Кілька аеропланів буксували за собою на мотузках довгі тонкі жердини, які трохи нагадували крила літака.

— Що це таке? — спитав Янко.

— Таким способом, — відповів військовий, — штаб «червоних» одурив «синіх». Вночі «червоні» вирядили такий поїзд, прив'язавши червоні й зелені ліхтарі по краях цих жердин. Темної ночі здавалося, ніби летить принаймні сотня літаків. Винищувачі «синіх» поспішили за ними, а тим часом справжній десант висадився в іншому місці.

— Сьогодні, — продовжував військовий, — присутній на маневрах маршал хоче потиснути руку тому, хто своєю пропозицією допоміг штабові «червоних». Ви будете при тому.

Хлопці здивовано переглянулись, а обличчя Гандзі спалахнуло до самого волосся.

Машина зупинилась біля трибуни, повз яку проходило військо. Дітей пропустили на трибуну, і вони опинились поруч маршала. Військовий, що їхав з ними, підійшов до нього і щось тихо сказав. Маршал обернувся і, на превелике здивування хлопчиків, потиснув Гандзі руку.

— Гандзя Голубка, — сказав маршал, — за те, що ти допомогла штабові «червоних» відтягти увагу «синіх» від справжнього десанту, військове командування нагороджує тебе годинником. А вам, — звернувся він до Гарика і Янка, — висловлюю подяку за військову роботу, за допомогу військовим частинам під час маневрів.

Гриміла музика. Перед трибуною проходило військо. Йшли пілоти й парашутисти. На чолі одного загону йшов Кучерявий.

В місто прилетів невеликий учбовий дирижабль. Він схожий був на велетенську білу сигару. Коли над містом продеренчав його мотор, сотні ентузіастів повітроплавства і авіації помчали на аеродром.

Серед перших, що прибігли туди, було троє юних друзів: Гандзя Голубка, Янко Гуркало і Гарик Товстуха. Ці п'ятнадцятилітні діти славились у місті як завзяті аматори авіації.

На аеродромі приймали дирижабль. З гондоли скинули довгі канати-гайдропи і виключили мотор. Люди ловили канати і притягали дирижабль до землі. Троє юних друзів охоче почали допомагати команді, що приймала дирижабль.

Ось гондола вже зовсім низько над аеродромом. З неї викидають мотузяний трап, і повітроплавці спускаються на землю. В гондолі ще залишається командир. Він гукає, що треба переставити дирижабль, щоб захистити його од вітру. Починають одв'язувати гайдропи і перетягати повітряний корабель. Командир втягнув до себе в гондолу трап.

У той момент, коли ще не вся команда взялася за канати, сталась несподіванка. Поривом вітру полегшений дирижабль піднесло над землею разом з кількома людьми, що тримались за гайдропи. Відчувши, що ноги одірвались від землі, люди випускали з рук канати і сипались, мов груші.

— Плигайте! — гукав Янко Гандзі й Гарикові.

— Пускайте трос! — нагадувала Гандзя обом хлопцям.

— На землю! — гукав Гарик.

Кожен з них чекав, коли плигнуть товариші.

Дирижабль підіймався вище. Всі, хто тримався за канати, крім трьох юних друзів, були на землі. На висоті десяти — п'ятнадцяти метрів над аеродромом бовтали