Пригоди в повітрі - Микола Петрович Трублаїні

Гарик і Гандзя ніяк не могли розгадати таємниці Янка і його товаришів.

Настав час лягати спати. Ліжка Гарика і Янка стояли на веранді, що виходила в сад. В будинку вже погасили світло, коли хлопці задрімали. На відміну від попередніх вечорів, командири обох загонів цього вечора майже не розмовляли. Янко замислено мовчав і нехотя відповідав на запитання Гарика.

Сад потонув у темряві. Місяця не було. Лише зорі жевріли в небі далекими вогниками. На річці кумкали жаби, порушуючи своїм концертом тишу.

Заплющивши очі, Гарик одразу почав засипати. Через хвилину він уже спав.

Жаби продовжували свій концерт. Десь далеко-далеко загавкала собака. З саду вилетів кажан і безшумно сковзнув повз веранду.

Ураз Гарик прокинувся. Йому здавалося, ніби щось гупнуло поблизу веранди. Хлопчик розплющив очі й прислухався. Спершись на лікоть, підняв голову і глянув на ліжко свого сусіди. Той непорушно лежав, сховавшись з головою під ковдрою.

Гарикові здалося, що він чує чиїсь кроки поблизу. Він простягнув руку, щоб збудити Янка. Робив він це якомога тихіше, щоб, прокинувшись, Янко не зробив різкого руху або голосно не гукнув. Поклав долоню на те місце, де мусила бути Янкова спина. Але ковдра під рукою зсунулась. Він посунув руку далі і… широко розплющив очі. На ліжку нікого не було.

Тихенько спустив ноги на підлогу і пішов до краю веранди. Хлопець помітив якусь тінь, що зникла в саду між деревами. Не інакше — це був Янко. Але що за таємниця? Куди він пішов?

Гарик сунув ноги в спортсменки і, зійшовши з веранди, поспішив за Янком. Він був певен, що це стосується боротьби їх загонів.

Нахилившись майже до землі, ховаючись між деревами, Гарик ішов за Янком. Той швидко подався стежкою і лише ледве чутно шурхав ногами по піску.

Вийшовши на край саду, Янко наблизився до старої яблуні над ровом. Гарик принишк за кущем.

Янко пугукнув, наче сова. З яблуні йому хтось відповів, ніби справжнє погутькало[1].

— Злазь! — наказав Янко.

Зашелестівши гіллям, хтось спускався з яблуні.

— Нічого не бачив? — спитав Янко.

— Ні. Вже, знаєш, сидіти набридло. Не видно, не чути, — відповів той, хто зліз з дерева.

По голосу Гарик впізнав одного із свистунів.

— Іди спати, може, мені пощастить.

— Пішов. Може, справді викриєш. Тоді мене розбуди. На добраніч!

Янко поліз на дерево і через кілька хвилин зник з очей. Лише чути було, як шелестить листя.

Над садом, як і раніш, панувала тиша, і тільки жаби на ставку не вщухали.

Посидівши трохи, Гарик відчув прохолоду. Обережно він вийшов на стежку і повернувся на веранду. Одягшись тепліше, хлопець знов пробрався в сад до дерева. Він не помітив жодного руху. Командир пластунів не помічав ніяких ознак будь-чиєї присутності на яблуні.

Коли враз він почув якесь гудіння. Гарик недовго вслухався, щоб догадатись, що це.

— Літаки, — прошепотів хлопець.

Глянувши вгору, він побачив багато вогників, які пливли в напрямі від фронту в тил. Гарик хотів їх порахувати, але йому перешкодив Янко. Він каменем звалився з яблуні.

— Хто це? — скрикнув він, побачивши Гарика.

Не встиг Гарик відповісти, як Янко стрімголов побіг через сад на вулицю.

Гарик почав рахувати вогники. Він налічив їх більше як двісті і збився.

Повернувшись на веранду, Гарик застав там усіх дітей. Хтось помітив ліхтарі і побудив усіх. Діти з Янкового загону гадали, що то літаки «червоних», які везуть десант у тил «синіх». Виявилось, командир, з яким вони розмовляли, сказав їм, що «червоні» мають значну авіацію і можуть спробувати висадити повітряний десант в тилу «синіх». Тобто з цих літаків вони скинуть на парашутах бійців, кулемети, танки, гармати. Коли «сині» помітять цей десант вчасно, то одразу ж його знищать. Тому командир і наказав дітям стежити за небом і, коли б там з'явилось багато літаків, — одразу повідомити найближчий пост «синіх».

Прибіг Янко. Схвильований і радий, він розказував, що повідомив «синіх» про літаки. Уже переказано телефоном у штаб. Там уже знали про виліт «червоного» десанту, але втратили його напрям.

— Зараз, — казав Янко, — вилетять винищувачі «синіх», вийдуть швидкохідні танки і захоплять «червоних» під час висадки.

Гарика охопив розпач. «Невже «червоні» програють?» — думав хлопчик. При світлі лампи він побачив Гандзю. Дівчинка сиділа мовчки, ні з ким не розмовляючи. Гарикові здавалося, що вона теж хвилюється. Охоплений досадою, він не одважився з нею заговорити.

Не встигли діти закінчити розмови і розійтись на свої ліжка, як знов почулося гудіння літаків. То летіли винищувачі «синіх» навздогін за «червоними». А коли діти полягали, до їх слуху донеслося гудіння з вулиці, і весь будинок задрижав. То мчали шляхом швидкохідні танки «синіх». Машини поспішали до місця сподіваної висадки десанту «противника».

Гарикові не спалося. Він знав, що «сині», своєчасно помітивши «червоних», не дадуть їм змоги висадити десант або в момент висадки знищать, маючи перевагу на землі. Він лежав мовчки і не відповідав, коли, переповнений радісними сподіванками, Янко намагався почати розмову. Кілька разів він перевертався з боку на бік і заснув аж перед світанком.