Пригоди в повітрі - Микола Петрович Трублаїні
До кінця дня всіх школярів перевезли літаком і планером до міста.
Останніми на планері летіли Коля і Гандзя. Кучерявий підняв їх якнайвище. Дівчина була» захоплена польотом на планері. Не гуркотів мотор і не глушив голосу, як це було на літаку, і вона сказала Колі:
— Ще зовсім маленькою мене скинули з парашутом з літака. Я цього навіть не пам'ятаю. — І дівчина розповіла про свою пригоду в повітрі.
Гандзя повернулась додому надвечір.
ЗУСТРІЧ
Це сталося в травні. Сонце ніжно гріло землю, буялн трави, квіти сповнювали пахощами повітря.
Вікна дитячої лікарні виходили в сад. Над посипаними піском доріжками біліло молочне море вишневого цвіту.
Цього дня Гарика вперше винесли на повітря. Він лежав на розкладному ліжку й усміхався до сонячного проміння. Його бліде обличчя свідчило про тяжку хворобу. Але веселість очей, перші повільні рухи давали знати, що хлопець одужує.
Сьогодні до нього прийшли гості. В сад увійшли інструктор аероклубу, Коля і дівчинка з Вербової Долини.
Коля хвилювався. Це бачили всі, але ніхто не знав справжньої причини того хвилювання. Коля вирішив сказати сьогодні Гарикові, хто ця дівчинка, а Гандзі тут же розповісти про Гарика.
Санітарка провела гостей до хворого.
— Одужуєш, малий? — привітав Гарика Кучерявий. Гарик трохи підвівся з подушок і простяг гостям руку.
— Гандзя Голубка, — сказав він, стискуючи дівчині руку.
Коля, почувши це, завмер. Але він скам'янів від здивування, коли почув відповідь Гандзі:
— Здрастуй, Гарик, я рада тебе бачити.
Гарик зніяковів. У Гандзі від хвилювання ледве помітно тремтіли губи.
— Ви знаєте? — спитав здивовано Коля. — Відкіля?
— Знають, — засміявся інструктор. — Я вирішив їх помирити.
— Я теж хотів, — збентежено сказав Коля.
— Значить, я тебе попередив. Не знав про твій задум. Дуже прошу пробачити. Ви ж усі мої повітряні вихованці. Перший політ кожного з вас зв'язаний зі мною.
— А я? — спитала Гандзя.
— Теж. Я той планерист, що колись піймав тебе з парашутом і привіз до матері на аеродром.
ПЛАСТУНИ І СВИСТУНИ
БІЙ У ЛІСКУ
В лісі тихо-тихо. Ні вітру, ні людей, ні звірів. Здається, лише гаряче літне сонце порушує спокій, пробиваючи гострим промінням листяне покривало.
На маленькій галявині, вкритій м'яким килимом зеленої трави, жовтих кульбаб і сірих бричечок, лежав хлопчик. Він вслухався в тишу, але чув лише цокотіння коників.
За десять кроків від хлопця, між велетенськими лопухами, під кущами ліщини сидів гурток дітей. Ледве ворушачи губами, вони розмовляли шепотом.
Враз тишу порушив постріл. Слідом за ним зататакав кулемет. Наче у відповідь, задріботіли постріли з гвинтівок і застрекотіли кілька кулеметів.
Дітвора схопилася й кинулася на галявину. Серед гурту опинився і той хлопець, що перед тим лежав окремо.
— Я вам казав! — гукнув він, і очі йому блищали.
В цей час мов грім струсонув повітря — то десь поблизу ліска загуркотіли гармати. Слідом за тим почулись один за одним вибухи снарядів.
Діти злякано тулились один до одного. Хлопчик, що гукав перед тим, лише мить сторожко вслухався в ті вибухи і засміявся, звертаючись до товаришів:
— Боягузи, — промовив він. — Я ж казав вам, що так і буде. Чого боятись? Вони стріляють холостими.
— А що то за вибухи в лісі? — спитала дівчинка з білою пов'язкою на руці.
— То кидають фальшиві паперові бомби, щоб привчити бійців до звуків вибуху. Ходімо за мною!
Цей хлопець був найвищий і, мабуть, найстарший з-поміж дітей. Він побіг, а решта рушила за ним, як за ватажком.
Позаду всіх ішла дівчинка з білою пов'язкою на рукаві. Звали того хлопчика Гарик Товстуха. Дівчинка з білою пов'язкою називалась Гандзя Голубка.
ЮНІ РОЗВІДНИКИ
Тих днів відбувались маневри Червоної Армії. «Червоні» й «сині» військові частини змагались між собою.
Ті змагання проходили поблизу великої дачі, де жило багато школярів.
Спостерігаючи маневри, двоє товаришів — Гарик Товстуха і Янко Гуркало — організували загін юних розвідників. Вони поділились на «червоних» і «синіх». «Червоними» командував Гарик, а «синіми» Янко. Часом обидва загони об'єднувались і якусь годину спільно марширували або рубали кропиву, маючи її за свого спільного ворога. Решту часу воювали.
Гарик і його товариші повзали непомітно між кущами, непорушно припадали до дерев, і тому Янко прозвав їх пластунами. Загін Янка пересвистувався, і пластуни теж не лишилися в боргу і прозвали своїх «ворогів» свистунами. Ці назви дітям навіть більше подобались.
Найстаршими серед юних розвідників були чотирнадцятилітні Гарик, Янко і Гандзя. Хлопці були командирами, а Гандзя посередником. Дівчина носила білу пов'язку. Вона вирішувала, який із загонів перемагає.
Гарик обіцяв своєму загонові показати бій між справжніми військовими частинами. Хлопчик довідався, що в ліску, який вони часто одвідували, мають зустрітись справжні «червоні» й «сині». Надзвичайно спритно він провів своїх розвідників у центр ліска непоміченими.
Юні «червоні» розвідники, чи то пластуни, взяли з собою