Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко

— Ай-яй-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Кажете, що атеїст, смієтесь із забобонів, а самі привидів у себе в садку розводите. І це тоді, як люди по Місяцю гуляють. Підриваєте авторитет науки. Несолідно.

— Мда-а,— розгублено розвів руками дід Салимон.— Конфузія вийшла. Опозорився на старості років. От біда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятності...

— Хіба я знаю...— знизав плечима племінник.— Треба щось придумати. Якось викручуватись.

— А що, як...— задумливо протягнув дід і раптом рішуче повернувся до племінника: — Ану знімай сорочку! — Потім гукнув дівчинці, яка стояла на порозі: — Ок-санко, давай плечики.

— Правильно! — підхопив племінник і почав знімати свою білу нейлонову сорочку.

З хати вийшла дружина племінника з пластмасовими плечиками в руках.

— Що це ви...— почала вона.

Але племінник перебив її:

— Цить! Давай сюди! — І, змовницьки приставивши долоню до рота, він таємничо проказав мені: — Пустимо чутку, що то була... сорочка! Га?

Іи тільки тут я збагнув, що вони сміються.

Йой! Та це ж справді була сорочка! Звичайнісінька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отій вишні в кінці саду. Випрали до весілля, щоб чистеньку вранці вдягнути. Вітер гойдав її, розмахував рукавами... А я... Ах ти ж...

Перший почав Антончик. Спочатку нерішуче, короткими чергами:

— Хи-хи... Хи-хи... Хи-хи...— Тоді, відчувши підтримку, гримнув розкотисто, на повні груди: — Га-га-га-га-га!

І хлопці, ті самі хлопці, що вчора тільки роти роззявляли і були, так би мовити, у нокауті, догори ратицями лежали, ті самі хлопці реготали зараз із мене, трохи по землі не качалися. І Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша сміявся, дивлячись на мене з гірким співчуттям, як дивляться на п'яного каліку. І дружина племінника (добра, видать, душа) дивилася на мене з жалістю.

Вони жаліли мене.

Вони думали, що я переживаю, що сталась така кон-фузія, як каже дід Салимон.

Та, люди добрі!

Та, їй же Богу, я не переживаю!

Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на світ народився. Бо знову стою обома ногами на твердому матеріалістичному ґрунті.

І я сміюсь, регочу разом з ними. Але сам відчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. І вони мені не вірять.

— Ну, то розкажи, як же ж ви це встроїли? — пе-ресміявшися, нарешті спитав дід Салимон.

— Та! — махнув я рукою: не хотілося не те що згадувати — думати про це.

— Ну!

— Та! — не піддававсь я.

— От же ж проханий! То давай ти! — кивнув він Пав-луші і, звертаючись до племінника та його дружини, сказав: — То ж такі хлопці! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спеціалісти! Ну!

Павлуша знизав плечима.

— Ну що! І тебе просити треба? — скривився дід.

— А я тут ні при чому,— хмикнув Павлуша.

— Як?! — здивувався дід Салимон.— Хіба ви не вдвох?

— Нє-а!..— сказав Павлуша, почервонівши, потім повернувся і пішов геть.

— Отаке! Що сталося? Тю! — навіть розгубився дід Салимон.

— Та вони посварилися! Зовсім! Уже не дружать! — вихопився Антончик.

— Е-е... Не годиться. Що ж це ви? Такі друзяки. Не-зручня-ак! — протягнув дід Салимон.

Тут уже я почервонів, повернувся і теж пішов геть.

Тільки у протилежний від Павлуші бік. Просто через кладовище, туди, у поле, де тільки вітер, далі від людей.

Ну, тепер усе! Кінець!

Якщо раніше, довівши Павлуші своїми подвигами, що він проміняв мене, героя, на якесь опудало у спідниці, я міг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже ні. Бо він при всіх, так би мовити, офіційно відмовився од мене.

Все!

Увірвалася наша дружба, як з гнилої мотузки.

Все!

Нема в мене більше друга.

Все!

РОЗДІЛ XII

*€ірнЯлЛл, — "^ороидллл,.

Со./и|0іт1Л,. «<ЬосЛзЖЬО|0ІсА»

Минуло кілька днів.

Усього три слова, три невеликих словечка — «Минуло кілька днів...» Написав — і не видно їх. Ніби й не було нічого.

А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, ті кілька днів! І довго, і нудно, і сумно, й тужливо — наче в тюрмі, в одиночній камері.

Як на зло, погода знову зіпсувалася.

Дощ періщив з ранку до ночі. Не можна було носа виткнути з хати.

Сядеш біля вікна, вшнипишся у калюжі-хлюпалюжі надворі і тільки слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринві вода. І так тобі кепсько, так тобі зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ — то суцільні сльози твої.

До чого дійшло — підручники торішні перечитувати став.

А тут ще й мати серце крає:

— Пішов би хоч до Павлуші — не нудився б так.

За тою своєю роботою, за тими громадськими обов'язками вона весь час забувала, що ми посварилися навіки.

А там ще й тато. Душу вивертає своєю музикою.

Прийде з роботи, витягне скрипку та як почне випилювати жалібної,— здається, не по струнах, а по жилах твоїх смичком водить... Краще б він уже тою скрипкою по голові мене луснув.

Уперше, мабуть, у житті збагнув я по-справжньому, що то за безпросвітна штука — справжня самотність. Коли навіть думкою сягнути нема до кого.

І робити нічого не хочеться, і читати не хочеться, і гратися не хочеться — нічого не хочеться...

Павлуші добре — сидить собі, мабуть, і малює якусь собаку...

А чого це я про нього думаю?! Хай хоч на голові стоїть — мені що! Мені до лампочки! Іуда! Запроданець! Попихач Гребенюччин!

А дощ періщить... А вода у ринві дзюренчить без упину... А калюжі-хлюпалюжі вже всю землю вкрили, і, здається, пливе хата серед хвилястого бурхливого моря. І нема тому морю ні кінця ні краю — безмежне і безлюдне воно, мов за всесвітнього потопу. І здається, сонце вже ніколи не проклюнеться крізь густезні каламутно-сірі хмари.

А в голову непрохано лізуть спогади... Я їх жену, виштовхую, але вони все лізуть і лізуть...

Про робінзонівську