Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко

Значить, бачила! Все бачила, зміюка, а вдавала, ніби не помічає!

І ще — «червоний — то любов...». Ти бач, на що натякає!..

Павлуша дивився на мене якимись зовсім білими очима.

Він уже, мабуть, думає...

Та потрібна вона мені!

Та триста лєт!

— Та я ж... Я ж хотів...

— Іди звідси! — глухо сказав Павлуша.

— Я... я можу піти... Так!.. Але ти... ти...— мені забракло слів.— Я, може, сьогодні привида сфотографував... От! Уперше в історії... От! А ти... ти можеш малювать кущики і квіточки хоч двісті років. Альфрейщик!

Я повернувся й пішов вулицею в бік річки.

Я йшов, не помічаючи дороги.

Тисячі кицьок дряпали моє пошматоване серце.

Отакого облизня піймав я від своєї нещасливої, своєї підступної зрадливої долі. Отак зле насміялася вона з мене. Таку викрутасисту дулю мені зсукала. Ото вже справді — у кого доля, а в мене дуля. Одна буквочка, а скільки в ній глуму, скільки сорому і ганьби.

Ішов же я з тим, щоб ненароком розказати тій клятій Гребенючці про свій подвиг, щоб вона пере-повіла Павлуші, щоб він заплакав, каючись, і щоб ми помирились.

А що вийшло?

Вийшло, що він мені сказав «іди геть», як найлютішому ворогові.

І прірва, що пролягала між нами, стала ще глибшою і страшнішою — так просто не перескочиш. Зриваються з-під ніг величезні валуни і з гуркотом летять у ту прірву. А на дні її, наче Терек у Дар'яльській ущелині, реве й нуртує річка сліз моїх невиплаканих (бо не вмію я плакати). А сам же, сам же винен! Ну що б було не кидать тієї грудки їй у спідницю, як вона «дурня» мені пустила! І Павлуша б тоді нічого, і вона б тоді не сказала, що я до неї лізу, що дев'ять разів пройшов... А він тепер чортбать-казна-що думає. Думає, мабуть, що я закохався у неї і хочу відбити її у нього. Він же знає, що я люблю Вальку Малиновську, ту, що в Києві. Танцюристку струнконогу, що в балерини готується. На біса ж мені його Гребенючка?! Ну на біса?!

Еге, доводь тепер, коли так вийшло. Які в нього очі були! Дай йому тоді пістолета в руки — убив би, мабуть.

А день який!

То цілий тиждень хмарно було, дощик накрапав, забули вже, як те сонце виглядає, не купались ні разу.

А тепер! На небі — ні хмарини. Сонечко усміхається радісно у свої вуса променеві. Теплий вітрець повіває — Наче мати ніжно гладить ласкавою рукою.

Про таку погоду дід Салимон завжди каже: «От погода! Ті, що вмерли, каються».

А мені навпаки — вмерти хочеться: такий настрій.

Цікаво — чи плакав би тоді Павлуша? Мабуть, що ні. Звісно, не сміявся б. Був би серйозний для годиться. Губи отак стулював би, як він уміє, коли йому Галина Сидорівна накачку дає. Але не плакав би. Ішов би за труною моєю у парі з Гребенючкою, зиркав на неї і думав: «Хоч би швидше скінчився той похорон та піти б малювати її портрет».

А я за законами фізики перетворюся на привид і темними негожими ночами витатиму на кладовищі над могилами. О Господи! Як це сумно й нецікаво без кінця і краю весь час витати на кладовищі.

Невже це справді привиди витають тільки на кладовищі?

Хоч би на стадіоні під час футболу, то ще півбіди, а на кладовищі... О-о-о... Як це погано! Завжди бачити перед собою хрести й могили! Це жахливо! Можна збожеволіти. Я не хочу бути привидом. Краще просто так умру, щоб не було нічого.

— Чого сумуєш, синку? Чого такий невеселий? — почув я раптом лагідний голос і аж здригнувся. Звів голову — назустріч мені йшла баба Мокрина. Тю! Тільки-но: «щоб вас черва сточила», і враз «синку» — голос медом точиться.

— Розумію, розумію тебе, милий, душа твоя збентежена, у смятінні. Думки суєтні, мирські поступаються місцем думкам високим, духовним. Про життя і смерть, про суть усього сущого...

Мені стало моторошно — вона ніби читала мої думки.

— Не тривожся, янголе, радіти, а не сумувати треба. Адже саме тобі явилося видіння, тобі сей знак, на тебе перст указующий. Саме тебе обрано. Значить, ти не такий, як усі.

Я насупив брови,— ич, куди забирає! Вона одразу помітила це.

— Ну чого вже надувся, як миша на крупу? Думаєш, баба тебе агітує, хоче у монахи записати. Та боронь Боже! Будь собі піонером, грай на барабані, сурми в сурму.

Коли ж його на барабані пограти, як не в твої роки... Але... не так воно в житті просто, як здається, як по радіо ото кажуть. Ще дуже багато чого люди і не знають. От бач, ти привида живого сфотографував... І хто його зна, може, хтось колись доведе, що є вища сила, яку ми, старі люди, Богом називаємо. Отож не можна, синку, ще не знаючи нічого, опаплюжувати те, у що люди віками вірили. Поки що вся історія точно по Біблії йде. От ти не читав же, синку, Біблії? Не читав?

Я заперечно похитав головою. Соромно признатися, я ще «Миколу Джерю» не читав, якого за програмою треба, не те що Біблію.

— От бачиш, а кричиш: «Передайте привіт Варварі Великомучениці!» Ти б спитав спершу, що то за Варвара, чого вона Великомучениця, за що муки прийняла і скільки людям помогла... Господи, сохрани і помилуй! — Баба перехрестилася.

У мене голова йшла обертом. Я відчув, як твердий матеріалістичний ґрунт, на якому я стояв усе своє свідоме піонерське життя, захитався піді мною. Не те що я одразу повірив у Бога. Ні! Але якась непевність слизьким черв’яком заповзла в мою душу, неспокій і розгубленість опанували мною.

Я відчув, що якщо зараз я не переб'ю бабу Мокрину, дозволю їй говорити далі, не спитаю її щось, то може статися страшне — світ перевернеться для мене і я стану іншим, не таким, як досі, не таким, як усі хлопці. І страх мене охопив великий.

— Бабо,— сказав я, ще не знаючи, що спитати, і боячись, що вона знову заговорить.— Бабо... А скажіть-но