Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко

— Хто його зна... Води попросив... у радіатор залить. Каже, википіла в його...

Дивно. І чого саме до нас? Неподалік на вулиці криниця стоїть, і відро біля неї.

Неспроста. Ой, неспроста той Гога заїхав. І як він глянув на мене! Наскрізь поглядом прошив. По очах видно було, що все-все він знає.

І від того, що він нічого не сказав, ще якось тривожніше стало. Таке в мене враження було, ніби він не хотів говорити при дідові. Якось так він дивився на мене, наче в нас з ним було щось спільне і від діда таємне. І своїм поглядом він ніби сказав: нічого, ми потім побалакаємо.

І все завдяки тому, що я, бовдур, сфотографував привид,— дідько б його вхопив зовсім!

І тепер піп Гога не одчепиться від мене. І може заплутати і зловити мене у свої тенета, як заплутав і зловив він десятикласника Валерія Гепу з Дідівщини, який, не пройшовши по конкурсу у гідромеліоративний, поступив у духовну семінарію і тепер вчиться на попа. Так і я... Павлуша стане художником, Гребенючка теж, Карафолька академіком, Коля Кагарлицький артистом, Вася Деркач фінінспектором, а я... ченцем. З довгими патлами і ріденькою борідкою. У чорній сутані і з хрестом на шиї.

Думки роїлися і гули у моїй бідній голові, як бджоли у вулику. Це ж іще й маму можуть через мене з депутатів викинути... Сьогодні партійні збори, і вони з батьком прийдуть, мабуть, дуже пізно.

Сидить собі у президії і не знає, бідненька, які чорні хмари клубочаться над нею.

Ні! /

Ні-і!.. /

Треба/рятуватися. Треба щось робити. Треба людей кликати І на допомогу.

Перш за все треба йти до діда Салимона. Поговорити з ним, розпитать, може, він щось бачив, помічав, це ж усе-таки біля нього, майже попід хатою, у його садку. Не міг він нічого ніколи не помічати.

І взагалі треба, може, якусь комісію створити — хай вирішує гуртом це складне наукове питання. Це врешті справа усього суспільства. А то чого воно таке хитре, суспільство,— хоче, щоб настільки важливе загальнолюдське питання вирішував якийсь шминдрик малограмотний із сьомого класу. Чортзна-що! Зіпхнули все на мене одного. Неподобство!..

Але передусім — з самого ранку — до діда Салимона.

З таким твердим рішенням я заснув.

РОЗДІЛ X

ІЗЗ40 ^ЛЛІ/СЖОНА.

Дід Салимон сидів на призьбі і кришив у відро картоплю для льохи. Голова його була обмотана мокрим рушником, і вода з рушника текла по обличчю і повисала сяй-нистими краплями на сивих вусах. Дід кривився й стогнав.

«Це* ж він на весіллі перепив»,— догадавсь я. Ще, чого доброго, туроне, розмовлять не стане.

Я

— Драстуйте, діду,— несміливо привітавсь я. Він не відповів, тільки кивнув.

— Похмелитися б вам,— співчутливо сказав я. Він, застогнавши, заперечно похитав головою. Я згадав — дід Салимон ніколи не похмелявся, десь він вичитав, що похмеляються тільки алкоголіки, і відтоді завжди стійко перемучував похмілля.

Я тупцявся на місці, не наважуючись заговорити. Він запитально зиркнув на мене і нарешті розтулив рота:

— Тобі що? Меду?

— Та ні! Ні!

— А що?

— Та ви ж погано себе почуваєте...

— Нічого. Що тобі?

— Та хотів розказати дещо і попитать...

— Розказуй.

І я розказав дідові все і показав фотографію. Дід Салимон вислухав мене уважно, потім глянув прямо у вічі і сказав:

— Я знаю. Я теж усе бачив.

У мене на потилиці задерев'яніла шкіра.

— І ви... теж... бачили... привид?

— Бачив,— спокійно сказав дід Салимон і підвівся.— Ходімо!

«Значить, правда,— у відчаї подумав я.— Значить, привиди реально існують. Значить, після смерті людина, людський дух за фізичним законом Ломоносова—Лаву-азьє точно перетворюється на привид... І не уникнути мені тенетів попа Гоги. Доведеться-таки бути ченцем».

Дід Салимон повів мене в садок. Біля вуликів зупинився.

— Тс-с! — приклав він палець до губів, потім показав на каплицю: — Дивись.

У чорному отворі напівпрочинених дверей каплиці углибині щось біліло. Але не можна було розрізнити що.

І раптом звідти почувся сухий, якийсь дерев'яний стук.

«Кістки! — похолов я.— Мрець підводиться».

Біле з темряви почало наближатися до дверей — вимальовувалося все чіткіше, чіткіше, чіткіше... І враз у отворі з'явився... лелека.

— Ясно? —■ усміхнувся дід Салимон.

Лелека! Лелека!

Так он воно що! І стук — це ж лелечий стук дзьобом. Так, виходить, не привид, а лелека. Звичайнісінький лелека. Тю! Так це ж здорово! Це ж прекрасно! Отже, ніяких привидів не існує. І не треба мені ставати ченцем. Урра! Діду! Дайте я вас поці...

Але що це? Я приглядаюсь і бачу, що лелека... без голови. Ворушиться, переступає ногами, а голови нема. Тільки тулуб, крила і ноги.

«Мабуть, він сховав її під крило,— вирішив я і подумав: —А чи може людина сховати голову під крило... тобто під руку?» І чомусь вирішив, що може, і подумав: «То, мабуть, привид без голови саме так і робиться».

Я пильно придивляюся до лелеки і раптом помічаю, що — ні! — голови таки нема. Оно там, де мусить починатися шия,— рівне місце. Якби він сховав голову під крило, то хоч шию було б видно, а так...

— Діду,— вражено питаю я.— Діду, а де ж його голова?

— Що? Голова? — ніби не розуміючи, перепитує дід Салимон і раптом із стогоном хапається за свою голову: — Ой голова! Голова!

— Що з вами, діду? — лякаюсь я.

— Ой! Так болить, так болить, що не можу! Ні! Краще вже зовсім без голови! — каже дід і раптом, схопивши себе руками за голову, зриває її з шиї і жбурляє в кущі. І голова його котиться по землі, важко підскакуючи, як кавун. Авжеж, як кавун! Дід же Салимон — баштанник.

Я від жаху завмираю. А дід стоїть поряд зі мною — без голови, у білій сорочці — і розмахує руками. Певне, він щось говорить, але я не чую, бо ж нема голови. І тут я розумію, що дід