Джмеленя та дерево Ву - Галина Микитчак

— А хрест цей поставили з гелікоптера? — запитав Дмитрик, раз по раз протираючи окуляри хусточкою.

— Ні. Хрест Святого Петра поставили альпіністи й місцеві лісники. Загалом, лісники і є альпіністами. Вони ж і протягли мостики між вершиною і двома зубцями, — відповів Селім.

— А звідки ці гірські сосни беруть воду?

— П’ють тумани. Тут одне з найбільш туманних місць в Україні. І найвітряніше.

— Найвітряніше, — устряв у розмову тато Гєник, — гора Пожижевська в Чорногорії Мене там вітром здуло декілька років тому!

— Ну, мабуть, в Україні два найвітряніші місця, — чемно погодився Селім.

— А нам по тих мостиках можна? — Дмитрик вчергове протер окуляри.

— Зараз повернеться група туристів, тоді підемо.

Тримаючись за канати, по мостику перейшло декілька чоловіків. Попри кримську засмагу вони були бліді як крейда. Діставшись земної тверді, кожен з них на тремтячих ногах поволеньки покрокував стежкою вниз, не промовивши ані слова. За ними, не тримаючись за канати, прибіг ще один інструктор. Побачивши дітей, він категорично замахав руками.

— Не кажіть, що ваші діти янголи! Дітям не можна! Бачили тих амбалів, які щойно повернулись? Хвалились, що вони екстремали з Москви! А я на мостиках їм ноги руками переставляв, так перепужили!

Селім усміхнувся своєю найщирішою у світі усмішкою й підморгнув.

— Ці діти не раз підкорювали Високий Замок, Чортові Скелі і Піп Іван Чорногірський. Тож, Шевкете, не розказуй.

— Ого! Добре! Тоді всі помаленьку за мною! Зразу попереджаю, хто зійде з майданчика на зубцях, тому дам запотиличника!

І вони пішли. Пішли по дощечках над неймовірно глибокою прірвою! Пішли наче по хмарах, великими очима роздивляючись маленький світ під собою. Мабуть, такі ж враження в парашутистів. Попри Шевкетові сумніви група достойно прокрокувала до першого зубця. Тільки от Гєник і Віолета йшли, заплющившись і перебираючи вогкими долонями канатні перила.

Зупинившись на першому зубці, помовчали, роззираючись. А як інакше, якщо ви стоїте на кам’яному вістрі, а в сотнях метрів нижче видно море, ліси, міста? Почуваєшся переляканим орлом, якого занесло на верховіття, а літати він ще не навчився.

А твоя тінь за кілометри звідси видніється десь на Ялтинських околицях!

Море виглядало синьою рівниною, на поверхні якої, наче відблиски на воді, повільнесенько котилися смужки хвиль… Унизу гірської гряди зеленими килимками стелились соснові ліси, а нижче них здіймалися мацюпусінькі квадратики й прямокутники будинків і санаторіїв. З протилежного боку виднівся безкрайній степ, який розперізувала навпіл біло-сіра смуга дороги на Бахчисарай. До ніг степу тулився кожух яйли. З північного боку з яйли випиналось ще декілька скелястих зубців — наче неймовірно величезний змій завбільшки з добряче місто загубив серед фісташок, горобини й держидерева свою вставну щелепу.

— Степане, прошу тебе, забери малого від краю! — пролепетав тато Гєник.

— Не переживай, у Дмитрика нема страху перед висотою, — усміхнувся Степан.

— Зате у мене є!

Насправді Дмитрик і близько не підходив до краю скелі, просто відійшов на метр від дядька Гєника й пані Віолети, які стратегічно займали центр шпиля. Постоявши декілька хвилин, почали обережно фотографуватися. Та щойно хтось у пориві творчого фотонатхнення відходив від центрального майданчика, йому дорогу перепиняв Шевкет.

Наступний перехід був ще грандіознішим! Склалося враження, що ти йдеш не по хитливих містках, а пливеш з одного тихоокеанського острова на інший, тільки от замість води в океані повітря.

Притискаючи Тютю до грудей, Віолета безперестанку шепотіла їй:

— Люба, тільки не дивись униз. Не дивись униз. Я не дивлюся, і ти не дивись!

Шевкет спочатку збентежено поглядав на бабцю Лесю, але вона так впевнено крокувала по дощечках, що той швидко перестав хвилюватись за її самопочуття.

— Теж мені екстрим, — бурмотіла вона. — Як черешні в селі рвати з верхньої гілки, то не екстрим, як комин підмазувати, то не екстрим, як дроти на стовпі міняти, то не екстрим. Ви ще не знаєте бабцю Лесю!

Селім дивився на неї, як на богиню.

Вертались уже упевненіше. Шевкет, здивований такими жвавими туристами, похвалив їх після повернення на «материк».

— Я не часто бачу таких сміливих бабусь і внуків! Ніхто з вас жодного разу не зупинився і не заскиглив!

Тато Гєник розплющився (чи не вперше за останні двадцять хвилин) і щасливо вигукнув:

— Земля! — потім пошепки додав: — А ми землю цілувати будемо? Та то я жартую!

Досхочу надивившись на прекрасні краєвиди, а, вірніше, запам’ятавши їх на все життя, діти заходились розглядати камінчики під ногами: може, римська чи грецька монета залежалась? Старша від тебе на дві-три тисячі років? Дмитрик зняв свої окуляри, ретельно протер їх хусточкою і почепив назад. Коли він таке робив, Джмеленя знала, що її товариш обов’язково помітить щось нове.

— Дивіться, дивіться! — хлопчик показав у далечінь степу. — Там дерево By!

Усі розвернулись у той бік, куди показував Білонога молодший. На хвилястому горизонті вимальовувалась чорно-синя хмара. Здавалося, вона там росла, росла, росла й виросла до таких гігантських розмірів.

— Справді By, — погодився Селім. — Погода може скоро змінитися. Вам потрібно встигнути на татарський плов!

Заінтриговані пловом, усі швиденько почимчикували до Мисливського. Запаморочливі аромати східних страв звідтіля долітали навіть на вершину! А може, це гірсько-морський апетит розігрався?

Селім завів знайомців у ресторан свого небожа Хасана. Усі страви виявились ду-у-уже дешевими, хоча у меню ціни стояли вдесятеро вищі. Та видно було, що Хасан просто щасливий приймати таких гостей і годувати їх. І годувати їх. І годувати їх. І годувати, і годувати. Десять величезних казанів парували неймовірно спокусливими ароматами просто біля входу. Навіть якщо