Джмеленя та дерево Ву - Галина Микитчак
Виявляється, справжня кримсько-татарська кухня — це не тільки чебуреки, плов і пахлава. А сарма з тандиру — то не глевкі магазинні пиріжки! А тандир — така пічка в землі, горло якої поступово звужується.
Чого тільки не готували в Хасана! І голубці у виноградному листі (долму), і, звісно, плов (двадцять один різновид), і пироги з м’ясом й овочами (кобете), і густі наваристі зупи з м’ясом і овочами (лагман), а на підносі розміром з півстола принесли східні солодощі (назви отих всіх шматочків з медом, патокою, горіхами просто неможливо відразу запам’ятати). Під час обіду на столі стояв великий чайник. Виявляється, пити гарячий чай у спеку дуже корисно, так найшвидше втамовується спрага.
— Час додому! — закомандувала бабця Леся.
— І тепер ми поїдемо на канатній дорозі! — зрадів Дмитрик.
Ситі черевця задоволено принишкли, жвавий вітерець розганяв спеку над головами, життя було прекрасним! І ноги після вершин Ай-Петрі нарешті перестали труситися.
У вагончику до Мисхору мали спускатися всі, крім татів. Гєник і Степан повинні добратися машинами до кінцевої зупинки вагончиків. Та, смакуючи місцеве кримсько-татарське морозиво, тати стояли разом з усіма в черзі. Поки їхні родичі покупаються у морі, вони й під’їдуть.
Черга рухалась дуже повільно. І дивина — за Білоногами й Терещаками (якщо не знаєте, то прізвище Дзвінки, Гєника й Іванки — Терещак; як ми досі про це не згадали? просто неймовірно! але як казав Дмитрик, неважливо, яке прізвище в дівчини до заміжжя, важливо, яке буде після), ніхто черги вже не займав. Працівники канатної дороги бігали туди-сюди, схвильовано позираючи на свої рації.
Інші туристи пішли назад у Мисливське. Гєник і Степан рушили до своїх авто. Тут двері станції посадки відчинились і бронзова усміхнена тітка вигукнула:
— Наступні!
Через коридорчик станції пройшли Дзвінка, Дмитрик і Віолета з Тютею. Звісно, що Тютя не пройшла, а проїхала на пишних грудях господині. Вони всілися на лавки у пришвартованому над скелею вагончику. Дверцята зачинились. Двері станції зачинились. Пасажири поїхали канатом униз, здивовано дивлячись на геть перелякані обличчя за дверима станції. Мами Іванка й Галя, бабця Леся і навіть Селім втискалися у шибки й щось кричали, махали руками.
Тим часом на верхньому майданчику канатної дороги зібралась чимала група людей. Низенький грек виправдовувався.
— Та мені сказали про штормове попередження через секунду, як я відправив вагонетку за графіком.
— Ти моїх дітей відправив! Як ти міг самих дітей відправити? — кричала бабця Леся.
— А та пані з песиком, то ваша внучка? — здивувався працівник. — Вона виглядала на дорослу, а діти з нею! І з песиком. І взагалі, я нічого не знав про штормове попередження! Ніхто більше не заходив! А діти з дорослою мали квитки!
— Бабцю Лесю, не переживайте! — Селім перекрикував раптове завивання вітру. — За моє життя жодного літального випадку на цій канатній дорозі не було!
— А летального? — в один голос крикнули мами Галя й Іванка.
— І летального також, — вже тихенько відповів Селім.
Одним словом, на Ай-Петрі напрочуд швидко насувався небачений досі шторм.
Розділ 5Канатна дорога, пані Віолета, Тютя, святий Петро і By
Коли ви стоїте чи йдете над прірвою в кілька сотень метрів, то це одне відчуття, а коли ви над нею повільно пливете в повітрі — то геть інакше! Враження, що якимось дивом опинилися у вагончику на такій висоті й невідомо, що вас тримає! Канату угорі ж не видно! Ото висите й сунетесь під хмарами, наче у казковій країні в чарівному будиночку. Ну, просто як Еллі з країни Оз. Дзвінка й Дмитрик із захватом прикипіли до шибок, розглядаючи ліси, будинки, скелі, дорогу десь страшенно далеко внизу. Тютя зістрибнула з господині й також сперлась передніми лапками на скло. Через мить і пані Віолета притулилась носом до шибки, намагаючись розгледіти свій будиночок в Алупці.
— Я вам чесно признаюсь, за все життя не була на Ай-Петрі й тим більше не їхала канатною дорогою звідси. А тепер я така щаслива! І Тютя щаслива!
Повз вікно пролетів сокіл, здивовано косячи одним оком на людей і песика за шибками. Тютя страшенно загарчала й кинулась на нього, та тільки втелющилась носом у скло й забризкала його слиною.
— Люба, не чіпай пташку! — настановним тоном мовила Віолета.
Тютя прокреслила носом кілька зигзагів на склі. Тепер усі відчули, що вагончик легенько погойдується. Так має бути?
Наступної миті Тютя втиснулась у шибку не тільки носом, а й язиком, Віолета приплюснула на потилиці свою пишну зачіску, а діти злетіли з сидінь. Вагончик сильно гойднувся вліво.
— А це нормально? — запитала Віолета, притискаючи Тютю назад до грудей. — Чи щоразу так хитає?
— Чесно кажучи, ми не знаємо. Ми вперше тут! — відповів Дмитрик, чіпляючи окуляри назад на носа й підводячись на ноги.
Знову хитнуло. Цього разу вправо. Дмитрик і Дзвінка мимовільно стрибнули на сидіння й приперлись спинами до стінки. Натомість пані Віолета гримнулась на долівку. Тютя щасливо загавкала. Таких пригод у неї в житті ще не було!
Згори, з вершин Ай-Петрі, поповзли синьо-фіолетові вітряні язики. Тільки вони були надто чіткі, як на вітер. Переплетіння вихорів, протягів і скажених вітрюганів нагадувало коріння дерева. І ця вітрокоренева система опускалась ліворуч просто на пасажирів.
— Заберіть Тютю звідси! — вереснула Віолета. — І мене з нею!
Вагончик ритмічно похитувався туди-сюди, вперто повзучи по канату донизу. Потім усіх сіпнуло в бік моря й притиснуло до південної стінки.