Джмеленя та дерево Ву - Галина Микитчак

— О, ви вже є? — почувся знайомий лагідний голос. — А я якраз від Віолети, помагала їй персики збирати. Зараз йду по сир. Він, певно, вже відцідився!

Дітиська вибігли в коридор і отримали від бабці Лесі по соковитому персику. Бризкаючи соком і вгризаючись у солодкий м'якиш, вони заодно міркували, чи похід до козячого стада є цікавим завершенням дня чи варто вигадати щось достойніше. Але скелясті відлоги на видноколі вирішили це питання. Піти до їх підніжжя — однозначно пригода!

Бабця причепурилася, вдягла парадну блузку й спідницю, вхопила сумку й уже зібралася виходити, як її зупинив одностайний вигук:

— А ми-и?!

— Що ми? — вона незадоволено подивилася на внучку і її товариша.

— Бабцю, ми хочемо з тобою!

— Та сидіть вдома, там нічого цікавого!

— А кози? А ліс?

— Ви що, не хочете прогулятись з улюбленою внучкою? — пролунав з кухні здивований Гєників голос.

— Та добре, ходіть. Тільки не нийте по дорозі. То трохи далеко.

І втрьох рушили до шосе над Алупкою. Гєник з Іванкою дивилися їм услід з маленького ґанку.

— Кохана, а відколи твоя мама почала малювати губи?

— Це ж прекрасно, коли у жінки на душі свято! І коли ми нарешті самі! Залишитись на декілька годин без дітей — подарунок для молодих батьків. — І мама загадково всміхнулась. Звісно, вона не хотіла позбутися своєї донечки, просто інколи батькам дуже корисно побути наодинці.

Південна кримська автострада насправді була вузенькою смугою асфальту, який став майже білим від південного кримського сонця. З другого боку шосе вгору вився ледь помітний путівець, зникаючи поміж заростей диких фісташок і дуже диких маслин. Дві дорожні колії обігнули маленький цвинтар, майже схований під ліанами жимолості й здичавілого винограду. Потім стежина вивела на ґрунтову доріжку, яка спритно петляла між каменюк і старих невисоких дубів. Через сотню метрів бабуся з дітьми проминули одне роздоріжжя, ще через сотню метрів друге й далі попростували праворуч тінистою тополиною алейкою. Іти доводилось постійно вгору. Тепер усі добре відчували, що приїхали не тільки на море, а й у гори. В Україні є тільки два місця зі справжніми горами — Карпати і Крим!

Попереду лунав тихий передзвін — наче, десяток дрібнолюдьків бавились у лови, дратуючи ловця, якому зав’язали очі, своїми маленькими дзвіночками. З кожним кроком ніжні звуки ставали ближчі, обходили мандрівців з обох боків, забігали позад них. Ось дзенькіт почувся за кілька метрів від доріжки, й запилені кущі заворушились. Хтось вовтузився поміж їхнього гілляччя, пробираючись до людей. Бабця Леся не виказувала жодного збентеження, то ж Дзвінка й Дмитрик також не переймалися. Їм тільки згадалося, що подібну дзвіночкову мелодію вони чули у карпатських селах.

З-поміж листя вистромилася пістрява голова з великими карими очима. Посеред очей рівними прямокутниками чорніли зіниці. Діти досі ніколи не помічали, що в кіз зіниці подібні саме на прямокутники. Безрога коза завмерла, роздивляючись людей. Вирішивши, що вони варті довіри, вона вийшла на алейку й зупинилася перед бабцею Лесею. Та дістала з кишені сухарик. Коза з вдячністю прийняла гостинець і смачно ним захрустіла. Відразу ж потому всі кущі вздовж доріжки захитали гілками, пропускаючи поміж себе десятки кіз. Через хвилинку діти й бабця стояли посеред справжнього козячого стада. Між дорослими тваринами були й козенята, які пропхалися між ногами своїх мам і тицяли рожевими носиками у подорожніх. Мабуть, вони теж знали, що в кишенях людей часто бувають сухарики й інші козячі смаколики.

— А ну, розійдіться! — пролунав голос. — Усю дорогу загородили!

Просто перед ними, посеред кіз, стоїть літній чоловік. Діти навіть не помітили, як він підійшов. Власник кіз підпирався на покручений костур, був одягнений у діряві джинси й таку ж ажурну футболку. Коротке волосся срібного рамкою обрамляло суворе, але все-одно усміхнене обличчя. Очі примружені, темно-карі зіниці зирять суворо й насмішкувато водночас. Вузькі вилиці відразу видавали татарина. Шкіра дублена вітрами, сонцем і морською сіллю до кольору старої бронзи.

— Лесю! — радісно вигукнув незнайомець. Вірніше незнайомцем він був тільки для дітей. — Я чекав! Бачу, ти прийшла зі своїми дітьми?

— Це Дзвінка, а це Дмитрию І вони мої…, внуки. — Бабусині щоки залилися яскравим рум’янцем. — Тобто Дзвінка — внучка, а Дмитрик — її товариш.

— А я Селім. Ходіть до моєї скромної оселі. Сир майже готовий, але ще трохи мокрий. Склянка домашнього вина й медові шекер киїк2 допоможуть скоротати час. Звісно, якщо ви нікуди не поспішаєте!

— Та ви що! — бабця Леся удавано замахала руками. — Часу вдосталь. Ми ще тут десять днів будемо.

— Ечки, а ну пастись! — Мабуть, ечки — це кози татарською. Бо все стадо розвернулось і зникло за тополями.

Селімів будиночок виявився за декілька метрів. Маленька облуплена хвіртка між заростями ялівцю вела на таке ж маленьке подвір’я. Упритул до задньої стіни приплетено велику кошару, мало не сплетену з очерету й тоненьких гіллячок. Перед вхідними дверима з колонами стояв під таким же очеретяним навісом стіл з лавицями.

— Тут колись жив поміщик. Його садиба розвалилась, але Селім з руїн зліпив собі дім, — пояснила дітям бабця. Складалося враження, що вона давно тут жила.

— Дім — не дім, а жити можна. Коли отримав цю ділянку, то тут стояли тільки дві колони з дверима і хвіртка. Хвіртку я не чіпав. Така обшарпана й залишилась. Нехай з дороги не впадає в око. А до колон доклав стіни, накрив дахом.

Селім відчинив двері у погрібець і дістав з-за них кошик з накришкою. У кошику виявилась головка сиру, бутель з вином, глек із