Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

Не бачив уже Іван Бєлограй цього скромного і в той же час урочистого ходу ранньої весни по закарпатській землі.

Того ж дня він був убитий біля підніжжя Ніч-гори.

В другій половині квітня, в суботу, незадовго до заходу сонця з Будапешта вийшла відкрита, з довгим мотором і величезним багажником двомісна машина. За рулем золотистого, оббитого всередині шкірою Лінкольна сидів водій у синьому, з білими оленями на грудях светрі. Це був Файн — завзятий рибалка, мисливець, альпініст, плавець (він купався в Дунаї мало не цілий рік). Виїзд Джона Файна був звичайним для будапештців, які його знали. Американець уже протягом двох років щосуботи виїжджав на далекі прогулянки: то на озеро Балатон, то на південь — до Сегеда, де Тиса входила в Югославію, то до відрогів Альп — на кордон Румунії, то в знаменитий своїми винами Токай, розташований на краю Великої Угорської рівнини, недалеко від Радянського Закарпаття.

Цього разу Лінкольн узяв курс на схід. Промайнули міста, що стояли на автостраді: Монор, Цеглед, Солнок, Дебрецен. Останнє, уже яскраво освітлене електричними вогнями, було найбільше. Тут дорога розгалужувалась. Можна було їхати до Трансільванії, до Карпатських гір або на Ньїредьгазу і до Тиси, на Токай.

Джон Файн подався на Ньїредьгазу і Токай.

Ніч він перебув біля багаття, на очах у токайських рибалок. Вранці з захопленням віддався недільному відпочинку. У Тисі вода була ще холоднувата, але Джон Файн сміливо зайшов у неї, скупався, шумливо поплавав. Потім він розіклав багаття, обігрівся, наловив вудочкою риби, зварив юшку, випив пляшку вина. Опівдні він міцно заснув біля погаслого багаття, а з заходом сонця вирушив у дорогу назад. Прогулянка закінчилась саме так, як минулої суботи і минулої неділі. Якби за Джоном Файном і стежили, його важко було б у чому-небудь запідозрити.

Лише через довгий час з'ясувалось, що в суботу, ввечері, Джон Файн, зупинившись на безлюдній дорозі недалеко від Ньїредьгази, відчинив місткий багажник і випустив на волю пасажирів, що там переховувались: Кларка і його асистента Ярослава Граба, закарпатського українця за походженням. Прощання було коротким, безмовним: все було вже сказано раніше, в посольстві.

Під покровом темряви й дощу, який починав накрапити, Кларк і Граб благополучно обійшли велике місто я заходу, вибрались на його північну околицю, до залізничного полотна. Тут, причаївшись у придорожньому саду, вони дочекались товарного поїзда і ще задовго до півночі були на підході до прикордонної станції. Не доїжджаючи до семафора, вони зіскочили на землю і безшумно зникли в темряві. Через півгодини постукали в глухе віконце невеличкого будинку, що самотньо стояв біля залізничної колії. Колійний обхідник чекав на них. Він відчинив двері, поглянув на гостей і, опустивши голову, мовчки повів Кларка і Граба на горище, завалене запашним сіном. Зморшкуватий, горбоносий залізничник був досить досвідченим хазяїном потайної квартири для порушників, щоб виявити зайву цікавість. Кларк оцінив його стриманість.

— Готово? — спитав він, обтрушуючись від дощу і витираючи мокре обличчя.

Хазяїн ствердно кивнув головою.

— А як у них… у наших попутників?

— І там усе гаразд.

— Коли зможете переправити?

— Почекаємо доброго туману. Відпочивайте. Недовго чекатимете.

Нечутно ступаючи, хазяїн спустився вниз, щільно зачинив двері на горищі. Кларк, не роздягаючись, сів на оберемок сіна недалеко від слухового вікна і поклав поруч себе пістолет. Скрутивши товсту козячу ніжку, він з насолодою закурив.

Дощ ущух, у просвітах між хмарами засвітилися зорі. Скоро вітер розігнав залишки хмар, і небо цілком прояснилось.

— Розпогодилось, хай йому чорт! — вилаявся Кларк.

Він підвівся і підійшов до горищного вікна, що виходило на схід, до кордону; змахнувши пил і павутиння» припав до скла. У яскравому місячному світлі добре було видно великий залізничний міст, перекинутий; через Тису. Одразу ж за ним і за темними плямами надрічкових садів починався Явір, куди Кларк і Граб повинні були пробратися.

На ясному небі чітко вимальовувалися димарі цегельних заводів, купол монастиря, елеватор… Вилискували металевим блиском оцинковані дахи будинків. Роїлись незліченні вогні. Придивившись, Кларк побачив — вірніше вгадав — добре йому знайомий з фотографій силует башти колишньої Народної ради з величезним годинником.

Потужні прожектори, встановлені на високих залізних щоглах, з чотирьох боків заливали яскравим світлом район залізничного вузла, з його білокамінним чотириповерховим вокзалом, водокачкою, депо і численними коліями.

Десятки людей протягом кількох років працювали над тим, щоб Кларк якомога більше знав про Явір і його населення, щоб він міг розраховувати на спільників, щоб у нього була надія благополучно прорватися через кордон. І все-таки цілковитої впевненості в успішному завершенні свого довготривалого, можливо, безповоротного відрядження в нього не було.

Якими близькими і приступними здаються звідси ці явірські будинки, ці іскристі теплі вогні. За нормальних умов до них можна добратися за півгодини. Але хто знає, скільки часу й енергії піде на те, щоб перейти цю зовсім незначну відстань таємно! Не виключено, що в Яворі вже в усіх деталях знають план Кларка. Радянські розвідники вміють працювати.

Це добре розуміють в Управлінні стратегічної служби. Саме тому Джон Файн, втілення бездарності і бундючної дурості, завдяки своїм високим покровителям з Пентагона, залишився розкошувати у весняному Будапешті, а він, талановитий, розумний Кларк, змушений рискувати життям.

Незадоволений цими думками, Кларк насупився і швидко відійшов від вікна. Він не чекав від себе такої слабкості духу. І коли вона виявилась! На самому початку надзвичайно важкого походу, на порозі радянської землі. Розтяпака! Слинтяй!.. Його починало морозити.

В думці вилаявши себе, він дістав з кишені плоску пляшку з коньяком і щедро хильнув з неї.

— Ну от, куме, — сказав він, загвинчуючи пробку. — Пертий етап нашої подорожі закінчився цілком