Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

Це була «група прикриття», ще одна хитрість і таємниця Кларка. Всі троє зі зброєю в руках служили німецьким фашистам. Після війни були в бандах, що ховалися по той, північний, бік Карпат, у важкоприступних районах. Виповзали звідти ночами: убивали з-за рогу радянських працівників, тероризували місцеве населення. Вони втекли, коли були розгромлені і знищені основні лігвища бандитських зграй.

За кордоном швидко знайшлися нові хазяї — американці. Всі троє вигідно сторгувалися з ними і ось зараз знову йшли на радянську землю, готові знову вбивати, грабувати, палити.

Ці люди, як і Граб, не підозрювали, яка їхня справжня роль у планах Кларка. Вони гадали, що виконують важливе завдання. Вони вважали Кларка за довірену особу своїх хазяїв, якій наказано провести їх в далеку дорогу. Але не відали того, що, переходячи кордон, вони всього-на-всього повинні були відвернути увагу прикордонників від Кларка.

Кларк коротко, здушеним шепотом востаннє проінструктував цих смертників і подав знак починати переправу. Човен, тільки-но відчаливши від берега, одразу ж став невидимим.

Кларк і Граб мовчки лежали на краю воронки і, ледве дихаючи, вдивлялись у туманну Тису, чекаючи вогняного спалаху пострілу.

Минуло десять… п'ятнадцять… двадцять хвилин. Тиса мовчала. Кларк полегшено зітхнув: все гаразд.

З туману нечутно з'явився легкий надувний човен. Узявши нових пасажирів, човняр м'яко відштовхнувся веслом від берега.

Хвилин через десять швидка течія Тиси винесла гумову посудину туди, де їй і слід було пристати за намірами Кларка: до східного берега, між великим залізничним мостом і руїнами будиночка бакенщина, не менше як за кілометр від місця висадки першої групи.

Як не готувався Кларк до переходу кордону, все ж. пін ступив на радянську землю з непереборним почуттям страху. Одна справа — переходити кордон у думці, теоретично, а інша — ось так, фізично. Він ясно, як ніколи раніше, відчув те, на що йшов. На кожному кроці — буквально на кожному — на нього чатувала смерть.

Кларк і його супутник якийсь час мовчки напружено прислухались. Кларк лежав на Грабі, не торкаючись землі навіть пальцем. Він вирішив перебратися через: кордон на спині Граба, не залишивши на землі жодного свого сліду.

На кордоні було тихо. Зрідка з Тиси долинав різкий сплеск. То відвалювався, як добре знали лазутчики, берег, підмитий швидкою течією повноводної річки.

Прибережна земля була по-весняному податливою, холоднуватою, пахла водоростями, риб'ячою лускою, пріллю торішнього листя.

Кларк натиснув на плече Граба. Той обережно, з обачливою розміреністю підвівся і зразу ж почав просуватися у глиб радянської території. В руках його був рулон гумової доріжки. Граб усі сили, всю свою увагу затрачував на те, щоб приглушити звуки руху.

Кларк, сидячи верхи на своєму асистентові, вдивлявся, слухав, угадував: де зараз знаходяться радянські прикордонники? Чим вони зайняті?

Один з їх нарядів міг знаходитися зараз десь метрів за двісті звідси, під залізничним мостом або трохи далі, в руїнах будиночка бакенщика. Якщо він там, то все обійдеться гаразд, принаймні, на першому етапі.

Але Кларк добре знав, що радянські прикордонники охороняють державний рубіж не за шаблоном, що вони винахідливі щодо всіляких сюрпризів, які підносять порушникам, їх наряд може опинитися в найбільш несподіваному місці, вони можуть приголомшити тебе своїм «Стій!» в ту саму мить, коли ти вже вважаєш себе в безпеці. Якщо це трапиться, тоді, як і передбачено, Граб припаде до землі, почне відстрілюватись до останнього патрона, його підтримають «попутники», а Кларк тим часом щодуху кинеться до Тиси. Хай весняні її води холодні, як лід, бурхливі, як гірський потік, — все одно він перепливе на той бік і заховається у заздалегідь облюбованій щілині. Передбачено все, абсолютно все, що може випасти на долю Кларка. Кожен крок просування вивірений тисячу разів. Будь-якій несподіванці протиставлений холодний розрахунок, рішучість, спритність, набуте роками тренування, — і все-таки почуття страху не покидало Кларка.

Граб зупинився, шепнув:

— Смуга…

Ні, цей звук не мав нічого спільного з тим, який люди називають шепотом. Він нагадував найімовірніше сичання гадюки, доступне слуху лише істоти такої ж самої, гадючої, породи.

Кларк добре знав таємницю цього слова.

Скільки разів, ще будучи в розвідувальній школі, він, як і його товариші по навчанню, винаходив способи подолання цієї вузької смуги землі! Багато способів було придумано, і все-таки смуга залишалась непереборною перешкодою на таємних дорогах лазутчиків. Не лише слід людини, але навіть заяча лапа ясно відбивалась на ній. Її не переповзеш, не обійдеш. Всюди вона: і на рівнині, і на берегах річок, і по пружках боліт, і навіть у горах. По сліду, залишеному на службовій смузі, прикордонники визначають і напрямок шляху порушника і навіть його фізичні прикмети. Звідси починають свій шлях слідчі собаки. І чим досвідченіший той, хто ступає на цю м'яку, спушену землю, чим більше він знає про неї, тим страшніша вона. Кларк згодився б куди завгодно стрибнути з парашутом, аби тільки не прокрадатись через цю невинну на вигляд смугу землі.

Чомусь саме зараз, перед нею, Кларк подумав про те, що він ще молодий і не одружений, що, може, ніколи не носити йому полковницьких погонів, що лежить він на березі Тиси, в той час як Джон Файн розкошує у своїй м'якій постелі або грає в покер. Подумав і про те, що все, що він робив до цього часу, було лише підготовкою до того, що він повинен робити ось тепер.

— Смуга, — повторив Граб, який по-своєму зрозумів мовчання і нерішучість свого сідока.

Кларк енергійно натиснув на плече Граба. Той обережно опустився на коліна, впевнено зробив якийсь невловимий ковзний рух вперед і ліг, заздалегідь розкинувши гумову доріжку. Кларк не міг належно не оцінити свого далеко не спортивного на вигляд супутника. Він злегка поплескав його по