Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

Граб, розпластавшись на гумовій доріжці, важко дихаючи, відпочивав і чекав наказів. І крізь одяг Кларк відчував його гарячу, спітнілу спину.

Якби Кларк не подавав великих надій як вихованець знаменитої школи розвідників, він би, можливо, не втримався від спокуси перейти кордон саме зараз, у найтихішу хвилину. Але Кларк усе враховував. Він знав, що буде потім. Нічний дозір неминуче виявить слід. Собака, пущений по сліду, наздожене його раніше, ніж він добереться до надійного укриття. І вся кар'єра Кларка, так блискуче почата, безславно кінчиться.

Кларк поскріб нігтями потилицю Граба. Це означало, що той повинен відступити. Граб безшумно відповз до Тиси. Метр, два, три… шість. Бур'ян. Пеньок. Стовбур зотлілого, замшілого дерева… Піщана яма. От тепер досить. Кларк злегка стукнув Граба по голові, і той зразу ж зупинився, важко дихаючи. Над головою, очевидно, на дереві, повитому туманом, тривожно загаласували галки. Кларк в думках вилаявся. І рука його потягнулась до пістолета. Однак галки скоро заспокоїлись. Прикордонники, подумав Кларк, не могли звернути увагу на галчачий крик, занадто він був коротким. Але на всякий випадок він не рухався з місця. Жадібно прислухався Кларк до тиші на кордоні. Він чекав дозору, який з'явиться або праворуч, з боку дуба, розщепленого блискавкою, або ліворуч, від руїн хатини бакенщика. Прикордонники повільно пройдуть уздовж службової смуги, освітлюючи її ліхтарем. Від флангу до флангу. Потім, відпочивши, дозір повторить свій маршрут. Отже, міркував Кларк, якщо він перейде її не зараз, перед появою дозору, а після того, як прикордонники повернуться назад, то він матиме у своєму розпорядженні не менш, як годину. За цей час можна зникнути. І це при найгіршій умові: якщо слід буде швидко виявлений. Якщо ж помітять першим не його слід, а сусідів, на що Кларк твердо розраховував, тоді ще більше шансів на удачу. За дві години він так далеко зайде від кордону, що і з допомогою ста собак-шукачів йото не наздоженеш.

Кларк і Граб одночасно здригнулись, коли праворуч в туманній імлі низько над землею спалахнув вузький промінь електричного ліхтаря. Чуйне вухо Кларка вловило звуки обережних кроків.

Дозір порівнявся з Грабом і Кларком. Промінь рівномірно, спокійно гладив пухку землю. Кроки солдатів віддалялись у бік правого флангу застави.

Кларк перевів подих, облизав губи. Він злегка натиснув на плече Граба, що означало: «Будь напоготові».

Граб безшумно підвівся, швидко згорнув гумову доріжку в рулон. «Пішов!» у думці промовив Кларк і злегка поплескав по потилиці свого «коня».

Промінь спалахнув, знову почулися кроки. Тепер значно енергійніші, частіші. Кларк задоволено посміхнувся. Він угадував, здавалося йому, настрій солдатів: поспішають до застави.

Дозір, ковзаючи по смузі вузьким променем ліхтаря, пройшов мимо, у протилежний бік.

За кілька днів до описаних вище подій начальник п'ятої прикордонної застави капітан Шапошников, на дільниці якого причаїлись перед своїм вирішальним стрибком порушники, призначив у наряд єфрейтора Каблукова і старшину Смолярчука з його слідчим собакою Витязем.

На світанку, ледь почало розвиднятися, прикордонники вийшли з воріт застави і попрямували до Тиси, де вони мали нести службу.

Каблуков і Смолярчук — майже однолітки, але вони різко відрізняються один від одного. Каблуков кремезний, широкий в плечах, важкуватий, повільний в рухах, з крупними рисами обличчя, по-північному русоволосий, з багровими плямами на гострих вилицях. Глибоко посаджені серйозні очі неспокійно дивляться з-під пушистих білястих він. На великому лобі випинаються вугласті зморшки. У щільно стулених губах немає ні найменшого натяку на посмішку. Каблуков мовчить, але вираз його обличчя, його погляд ясно говорять про те, що на душі в нього тяжко.

Смолярчук майже на дві голови вищий за Каблукова, стрункий, рухливий. Рожеві його щоки золотяться м'яким пушком. Зуби великі, чисті, один в один. На рум’яних устах безперестанно, немов забута, сяє усмішка. Веселі очі перебігають з Тиси на небо, з виноградних схилів на гори, освітлені ранковим сонцем. І скрізь бачать щось надзвичайно привабливе.

Кожен, дивлячись на старшину Смолярчука, сказав би, що він правофланговий у строю, перший на службі і в навчанні, заспівувач у поході, весельчак і жартівник на відпочинку, що його люблять дівчата, поважають товариші і друзі, що він має завидне здоров'я і силу.

— А днинка, здається, надходить справді весняна. Припинились дощі… Ох, і погріємося ж ми сьогодні з тобою на сонечку! Як, Андрійку, не заперечуєш проти сонечка?

Каблуков не відповідав. Він обернувся лише після того, як Смолярчук поклав руку йому на плече і повторив запитання. Він дивився на товариша, і по очах було видно, що не тут зараз його думки, а там у далекому Помор'ї, вдома. На заставі ні для кого не є секретом причина невеселого настрою Каблукова. Кілька днів тому він одержав листа, в якому повідомлялось про раптову тяжку хворобу матері.

Капітан Шапошников, начальник застави, іншим часом негайно зняв би клопотання перед командуванням про надання Каблукову короткострокової відпустки, але тепер він не міг цього зробити: посилена охорона кордону виключала всякі відпустки. Крім того, наближався строк закінчення служби Каблукова. Через тиждень-другий він зовсім поїде додому, демобілізується.

Старшина дістав з кишені срібний портсигар і, постукуючи цигаркою об кришку, на якій було вигравірувано: «Відмінному слідопитові, другові Витязя — від закарпатських піонерів», спитав:

— Андрію, від матері нового листа не одержав?

— Ні, — буркнув Каблуков. — Від сестрички одержав. Ось що пише Марія… — Каблуков одкинув полу шинелі, дістав з кишені штанів потертий на згинах аркушик із зошита, густо списаний чорнильним олівцем. Пробігши очима сторінки, він прочитав те місце з листа сестри, яке, очевидно, пекло йому серце: «… В такий день, братіку, наша матінка сама з собою нічого вдіяти не може: зніме зі стінки всі ваші фотографії, розкладе їх на столі і