Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

В купе, де розмістилися керівники угорської делегації, Бєлограй побачив червоний прапор на трубчастому, зробленому з нержавіючої сталі древку. Сталінградські комсомольці написали на прапорі своє послання будапештським комсомольцям: «Друзі! Брати! Під цим прапором ми побудуємо комунізм!»

Поки Бєлограй знайомився з пасажирами, Дзюба, замкнувшись у своєму купе, ретельно досліджував усе, що містилося у його чемодані. Він нічого не залишив поза увагою, намагаючись зрозуміти, яке місце займала в житті колишнього гвардії старшини та чи інша річ: настільний годинник-будильник із дарчим написом на білій пластинці, бігові черевики з шипами, старенька бритва з тонким, вкрай спрацьованим лезом, кругле, у формі металічного диска, люстерко з фотографією Терезії на зворотному боці, книжки і блокноти. З цікавістю Дзюба переглядав листи, записні книжки.

Особливу увагу Дзюба звернув на книгу, що лежала в чемодані, — томик творів Юліуса Фучіка.

«Чудово! Кращого й чекати не можна!»

Дзюба акуратно поставив чемодан на те місце, де його залишив Бєлограй і, розчинивши двері купе, вийшов у коридор.

Диктор поїздного радіовузла оголосив, що поїзд у зв'язку з ремонтом мостів у Карпатах направляється в Явір кружним шляхом.

Надвечір синій експрес, до глянцю помитий українським дощем, повільно входив під високі скляні склепіння львівського вокзалу.

На пероні Дзюба повідомив Бєлограю неприємну новину.

— З'ясувалося, — сказав Дзюба, — що експрес не може слідувати навпростець: на шляху тимчасовий дерев'яний міст замінюється новим, капітальним. Доведеться спускатися на Закарпатську рівнину, кружним шляхом, через Торунський і Яблонецький перевали, а далі автобусами пробиратися вздовж Тиси. Яка досада! — Дзюба клацнув пальцями. — Ще мало не дві доби їхати, а мені завтра — розумієш, завтра! — треба бути вдома. Ех, якби машина — годин за чотири були б уже по той бік Карпат!

— З приїздом, Стефане Яновичу!

Дзюба здивовано обернувся. Перед ним стояв високий чорновусий чоловік у зім'ятому, заяложеному капелюсі, в шкіряному шоферському пальті, в шкіряних рукавицях і з теплим шарфом, обмотаним кругом шиї.

— Оце так сюрприз! — радісно вигукнув Дзюба. — По мене?

— Як бачите. — Шофер усміхався з-під прокурених вусів, показуючи металеві зуби. — Правління артілі чекає вас, не дочекається!

— Чудово! Поїхали! — Дзюба круто обернувся до Бєлограя: — А ти, синку?.. Якщо бажаєш перемахнути Карпати на машині, то й для тебе знайдеться місце.

— З радістю! Який дурень відмовиться від такої поїздки! Одну хвилину зачекайте, я зараз повернусь.

Іван Бєлограй вскочив у свій вагон. Взявши чемодан, він зайшов у сусіднє купе:

— До побачення, Віро Гаврилівно! Залишаю поїзд: їду навпростець через Карпати, машиною. Бажаю щасливої дороги! Коли повертатиметесь додому, заїжджайте в гості! Ну й зустрінемо ж!

Він дістав записну книжку, щось написав у ній і, вирвавши сторінку, простягнув жінці.

— Шукайте по адресі: колгосп «Зоря над Тисою», Гоголівська, 92, Терезія Симак. Будь-яку довідку одержите в цієї дівчини.

Віра Гаврилівна ніжно і сумно подивилася на ровесника своїх синів, непевно сказала:

— Що ж, синку, може й заїду.

На яскраво освітленій площі львівського вокзалу, біля чавунної огорожі і скверу, стояв непоказний на вигляд трофейний грузовик, який належав явірській артілі по виробництву стильних меблів. Простора кабіна мерседеса легко вмістила трьох. Чорновусий, у шкіряному пальті чоловік, механік Скибан, як його називав Дзюба, сів за руль. Бєлограя запросили зайняти місце посередині. Праворуч по-хазяйському розмістився Дзюба. Він з насолодою простягнув ноги, підібрав під себе пальто і посміхнувся очима з-під товстих скелець рогових окулярів.

— Поїхали, механіку.

Ринув яскравий потік світла на обмитий дощем булижник, зашаруділи шини, попливли зліва і справа голі каштани і будинки, викладені глазурованими плитами; промайнули темні стрільчасті ажурні башти костьолу; прощально продзвеніли червоні трамвайні вагончики. Машина вискочила на безлюдну дорогу, густо порослу похмурими тополями. По узбіччях, одразу ж за шеренгою дерев, здіймались стрімкі кручі весняного туману. Бігли назад жовті щити дорожніх покажчиків.

Механік Скибан зосереджено схилився над рулем, Бєлограй безтурботно курив, дивлячись на дорогу, Дзюба мовчки причаївся у своєму кутку, немовби дрімаючи. Впевнений у цілковитому здійсненні свого — наміру, він не бажав витрачати будь-які нові слова на приреченого Бєлограя.

Машина безупинно мчала на південь, до Карпат. Село за селом залишались позаду, на півночі. Дедалі безлюднішими і темнішими ставали вулиці. Ось прорізав рідку туманну імлу останній, забутий, мабуть, вогник у придорожній хаті, покритій замшілою соломою, з чорногузом на гребені, і машина покотилася по глухій прикарпатській рівнині.

Туман одступив від дороги так далеко, що ледве був помітний. Розбіглися на узбіччя і дерева, оголилося шосе. Асфальт змінився добре второваною щебінкою. Гучніше зашурхотіли шини. Вітер, досі нечутний, завив у ребрах шибок. Потягло холодом. Повітря стало чистішим, прозорішим. На небі вирізьбились яскраві зимові зірки, а на землі, біля самого обрію, показалося щось темне, високе, увінчане шпилями.

— А ось і Карпати… — промовив Бєлограй, плескаючи шкіряними рукавицями одна об одну. — Будь здорова, Верховино! Давненько ми з тобою не бачились!

Карпатські передгір'я швидко наближались, виростали. Машина незабаром побігла поміж кучерявими горбами. Потім круто, майже під прямим кутом, звернула ліворуч. Завищали на повороті шини. Голова Бєлограя впала на плече Дзюбі.

— Тримай її міцніше, а то полетить, — усміхнувся голова артілі.

Машина підіймалась вгору, викидаючи з-під коліс дрібні камінці і похрускуючи по крижаних калюжках. Новий поворот — і ще крутішою стала дорога, пробита на гірському схилі. Там, де вона вигиналась, поринаючи в гущавину дерев, спалахнули в променях автомобільних фар два камені-самоцвіти.

— Лисиця! — збудженим мисливським шепотом скрикнув Бєлограй.

Камені-самоцвіти згасли. Лисиця, не поспішаючи, лінивим підтюпцем спустилась на узбіччя, зникла в лісі, метнувши пухнастим хвостом.