Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
Стограмові золоті зливки, які я перевозив контрабандою, були переплавленими коштовностями, вкраденими чи відібраними санджайською компанією. На них уже була кров, і я її ніс — нічого благородного, нічого чистого.
Але десь усередині ще був вітражний уламок віри. Священна місія Махму була роботою, принаймні я так вважав, але те саме темне судно доправляло нас на ту саму темну війну. І для мене то була війна одного: свобода однієї людини від банди, що колись була гуртом братів.
Віра — безстрашні переконання, а свобода є одним з ідеалів віри. Стоячи там, на накритій палубі, та слухаючи молитви арабською, хінді, англійською, сингальською[97] і тамільською, я повірив у свободу, а також попросив у Махму пістолета.
Він задер джемпер, щоб показати мені пістолета, запханого за пояс його штанів. То був «браунінг» серії HP — стандартна модель офіцерів індійської армії. Покарання за торгівлю цією зброєю було жорстке, і тому офіцери, які нам її продавали, зазвичай заломлювали подвійну ціну.
Махму мені подобався, тож хотілося взяти його на Шрі-Ланку. Він був підтягнутим, добре обізнаним тридцятирічним чоловіком, що володів шістьма мовами й мав упевнене око. Мені не подобалася його зброя.
— Що за пістоль?
— Він трохи... показушний, маю визнати,— відповів він, роззираючись і передаючи мені зброю і магазин.
— Показушний? Він наче зебра в шерезі.
Я перевірив пістолета й поставив його на запобіжник.
— Якщо тебе зловлять на цій війні зі зброєю,— сказав він,— то це має бути саме цей пістолет. Будь-який інший — і тебе довгенько оброблятимуть перед тим, як викинути з гелікоптера в море — десь у цьому районі, взагалі-то.
— Але чому саме цей пістолет?
— Цей пістолет дарує тобі шанс. Індійська армія контролює цей острів, але зараз там купа різних фрілансерів. Американці, ізраїльтяни, південноафриканці, й усі вони співпрацюють з ВДА[98]. Якщо індійська армія затримає тебе зі зброєю, то можна спробувати вдати агента цього ВДА. Це, звісно, досить ризиковано, але ти не будеш перший, хто таке прокрутив. Тут справжній дикий Захід.
— Тож я носитиму здоровецький пістолет, і коли його побачать, бо важко таке не помітити, треба буде переконати цих людей, що ми працюємо разом, а потім, можливо, справді почати на них працювати, якщо, звісно, залишуся живим?
— Таке трапляється,— знизав плечима він.— І часто, взагалі-то.
— Махму, дай мені маленького пістолета. Я не хочу вбивати антилопу гну. Я просто хочу наробити достатньо галасу, щоб мати час ушитися. Якщо мене зловлять, то можна викинути зброю і все заперечити. Я краще вчиню так, аніж почну працювати на них.
— Але маленький пістолет...— роздумував він.— Я завжди кажу: коли маєш вистрелити комусь в око, щоб убити, то твоя зброя занадто маленька.
Я довго на нього дивився.
— Маленький пістолет? — пирхнув він.— З маленьким пістолетом треба стріляти просто в око, чоловіче, бо в іншому разі це все одно, що камінцем з рогатки.
— І не кажи.
— А я кажу. Таке трапляється. І часто, узагалі-то.
— У тебе є маленький пістолет чи ні?
— Є,— повідомив він.— А ти готовий до обміну?
— Покажи мені.
Він дістав з кишень свого піджака невеличку коробку з набоями й автоматичний пістолет двадцять другого калібру. Це була зброя, яка могла легко поміститися разом з помадою, парфумами та кредиткою в сумочці, дівчача зброя.
— Я візьму його.
Ми обмінялися зброєю. Я обдивився пістолета і запхав його до свого піджака.
— Я б загорнув його у поліетилен,— порадив він, знову пхаючи браунінг у штани.— І перемотав би липкою стрічкою.
— Якщо опинюсь у воді?
— Таке трапляється.
— Справді?
— І часто, взагалі-то. Це що — твоя перша контрабандна операція, чи як?
Я перевозив контрабандою паспорти й золото до дев’яти країн, але завжди літаком і завжди користуючись Чехословацькими авіалініями. Комуністичні авіалінії були єдині в Бомбеї, які приймали оплату за квитки рупіями і перевіряли наявність зброї, але нічого іншого. Усе інше у вантажі пасажира під час транзитних перельотів, від золотих зливків до пачок з грошима, було твоєю проблемою. І оскільки ніхто, крім чехословаків, не літав аж до самої комуністичної Чехословаччини на цих авіалініях, це теж не була їхня проблема.
— Я літаю. Туди-сюди за сімдесят дві години. Я не користуюся кораблями.
— Тобі не подобаються кораблі?
— Мені не подобається влада — чи на суходолі, чи на морі.
— Влада?
— Влада. Абсолютна влада. Закон моря.
— Ти про капітана?
— Будь-якого капітана. Думаю, що «Баунті»[99] був останнім вільним кораблем.
Біля стояків, до яких було прив’язано вантажі, почали активно буркотіти пасажири. Люди почали підніматися. Ми побачили фігури, які рухалися з боку в бік між скупченнями тіней.
— Що вони роблять?
— Вони передають капсули з ціанідом тим, хто їх хоче.
— Люди таке роблять?
— І часто, взагалі-то.
— Знаєш, Махму, у питаннях моралі ти цілковитий невіглас.
— Ти хочеш суїцидальну капсулу, поки їх ще роздають?
— Бачиш, про що я?
— То хочеш її чи ні?
— Я швидше стану битися і верещати аж до кінця, але все одно дякую.
Хвилювання на палубі зросло ще більше. Старший помічник судна підійшов до лівого борту разом з кількома членами філіппінської команди. Вони дістали мотузяні драбини й почали їх розгортати за бортом.
— Спустися донизу і прихопи свої речі,— мовив Махму.— Я чекатиму на тебе біля драбин.
Я пробрався через відносно порожній правий борт судна до каюти екіпажу.
Загорнувши невеликого пістолета і коробку з набоями у поліетилен, я обмотав їх стрічкою та запхав до наплічника. Зняв куртку і джемпер, натягнув приховану армійську розгрузку і знову одягнувся.
У розгрузці було двадцять кілограмів золота і двадцять вісім чистих паспортів. Доклавши трохи зусиль, я застебнув її і трохи потупцював по кабіні, щоб призвичаїтись рухатися з додатковою вагою.
На ліжку лежав розгорнений зошит. Я намагався написати нове оповідання. Випробовував себе новою важкою темою. Вона була про щасливих людей у щасливому місці, які займалися щасливими речами. Писалося мені важко.
Я згріб зошита, ручку і все інше, що лежало на ліжку, до наплічника і повернувся до дверей. Потягнувся до вимикача світла — і помітив своє відображення у дзеркалі, вмонтованому у двері.
Нерозсудлива правда подорожей до інших
