Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
Людина — це в’язниця. Я мав сказати Лайзі, що йду з санджайської компанії і що Шрі-Ланка буде моїм квитком назад додому. Я відступив від того себе, який їй був не до вподоби. Правда не змінила б її рішення, але Лайза мала право це почути.
Людина — це в’язниця. Я промовчав.
— Карлі такий ти подобаєшся,— просто сказала вона.— Думаю, що такий ти подобаєшся їй навіть більше, ніж собі.
— Де ти була, Лайзо?
Вона розреготалася.
— Ти справді хочеш знати?
— Лайзо, досить уже про бажання щось знати.
Вона сіла на ліжку, схрестивши ноги. Її біляве волосся було зібране в підвернутий хвостик, що стрибав і гойдався під час розмови.
— Ти ж пам’ятаєш Риша, мого партнера з галереї?
— Як багато в тебе партнерів на цей момент?
— Шестеро. Ну...
— Шестеро?
— Хай там як...
— Шестеро?
— Хай там як, останнім часом Риш багато медитує...
— Ой ні.
— І вивчає багато йоги...
— Добре, Лайзо, зупинися. Якщо ти скажеш, що за усім цим стоїть якийсь гуру, то я буду змушений зацідити йому.
— Він не мій гуру, а Риша, і суть не в цьому. Це сказав не гуру і не Риш. Це слова однієї жінки, здається. Узагалі-то, я не знаю, хто вона така. Але Джонні Сигар дав мені книжку з самовдосконалення, і Риш подарував цю ж книжку того самого дня. У тій книжці була цитата, її слова.
— Які слова?
— Слова, які десь почув Риш і сказав мені.
— Які слова?
— Образа — це незадоволена потреба чи бажання,— озвучила вона.— Ось що я намагалася тобі донести.
Я це обміркував. Найгірший інстинкт письменника, і часто найперший,— шукати недоліки в будь-якій написаній чи сказаній речі, що має добрий вигляд. Я їх не знайшов.
— Звучить гарно,— визнав я.
— Збіса гарно! Ця жінка мала б отримати Нобелівську премію за Донесення крутої фігні.
— Гаразд,— посміхнувся я.
— Ліне, мушу сказати, що в мене мало серце не розірвалося. Тут стільки сенсу! Я нарешті усвідомила, чому останні кілька місяців почувалася такою ображеною. Я справді була охоплена образою, знаєш? От наче ти виходиш на сцену, а там нервуєшся через речі, які раніше здавалися кумедними, але тепер уже не здаються.
— Наскільки вони не кумедні?
— Зовсім не кумедні.
— Зовсім?
— Я навіть бурмотіла,— зізналася вона.
— Ти бурмотіла?
— Так.
— Бурмотіла?
— Думаю, ти міг чути мене кілька разів.
— Щодо дратівливих речей, які я робив?
— Так.
— Наприклад?
— Ну, для початку...
— Ні, не кажи. Я не хочу знати.
— Це може бути корисне для твого зростання,— мовила вона.
— Ні, мені й так добре. Я вже зріс. Продовжуй. Ти бурмотіла.
— Розумієш,— сказала вона, розправляючи покривало біля своїх схрещених ніг: п’яти сонно торкалися литок.— Коли я почула ці слова: образа — це незадоволена потреба чи бажання, то зрозуміла, як маю думати про свої почуття. Ти розумієш?
— Думки й почуття. Я... думаю, що розумію.
— У мене була рамка, ну знаєш, для власного портрета. Я знала, якою була моя незадоволена потреба. Яким було моє незадоволене бажання. І коли я це усвідомила, то усвідомила й усе інше.
— А можна розголосити незадоволене бажання?
— Я маю звільнитися від тебе,— заявила вона, притиснувши долоні з розчепіреними, мов зірки, пальцями до ліжка.
— Новий спосіб відмовитися від цукру.
— Він мені більше не потрібен. Не зараз,— сказала вона, вимальовуючи кола пальцем на покривалі.— Мені вже не треба нічого підсолоджувати, особливо те, що я кажу собі.
— А як щодо незадоволеного бажання?
— Я хочу на сто відсотків зануритись у себе. Я хочу сама стати миттю замість спостерігати, як ця мить минає. Ти ж знаєш, про що я, правда? Розумієш мене?
— Можливо.
— Зараз. Це зараз. Моє зараз. Усі мої зараз. Ось чого я хочу. Ти це розумієш?
— Ти в цій миті. Я розумію. Присягаюся, Лізі, якщо тут уплутаний якийсь гуру...
— Це все я. Це все йде від мене.
— І це те, чого ти жадаєш?
— Це початок того, чого я жадаю, і це на сто відсотків так.
Вона була сильна. Вона була чудова.
— Ну, якщо це дійсно твоє бажання, то я обожнюю його, Лайзо.
— Справді?
— Звісно. Ти можеш робити все, що до вподоби.
— Ти справді так вважаєш?
— Це надзвичайно, Лайзо.
— Я знала, що ти зрозумієш,— мовила вона, блискаючи очима, неначе блакитними водоймами полегшення.— Просто хочу особливе тепер, яке буде лише моїм, замість постійного тепер, яке постійно мушу ділити з усіма іншими.
Постійне тепер, яке ти постійно ділиш з чиїмось тепер. Непогане визначення в’язниці.
— Я тебе чую.
— Я хочу знати, як це — бути собою, тільки собою.
— Вперед, Лайзо.
Вона посміхнулась і стомлено зітхнула.
— Це звучить досить егоїстично, але воно не так. Насправді це щедро, ну, знаєш, не лише щодо мене, але й щодо тебе і Карли. Усе це дозволило мені вперше зрозуміти нас. Усе це дозволило побачити, які ви схожі, ти й вона, і наскільки ви обоє відрізняєтеся від мене. Ти розумієш це?
У цей свій згубний, та водночас і добрий спосіб вона намагалася сказати, що ми з Карлою створені одне для одного, що обриси Карли пасують до моїх шрамів. Правда чи ні, боляче чи ні, це було неважливо, бо ті хвилини не належали Карлі або мені: вони належали Лайзі.
Внутрішнє падіння й підйом, усе, що ми робимо і ким хочемо стати,— лише наші, як і має бути, і мусить бути. Лайза поринула в спокійну несуперечливу тишу, народжену з рішучості, і вона була там абсолютно сама. Вона була ясна, рішуча, хоробра та сповнена надії.
— Нова ти — це щось надзвичайне,— тихо мовив я.
— Дякую,— лагідно сказала вона.— І нова я розійшлася зі старим тобою і не спатиме з новим тобою в одному ліжку, тож потрібно орендувати
