Вежа блазнів - Анджей Сапковський

— Богуслав зі Швамберка, Ян Гвєзда з Віцеміліц, гетьман градецький. Звідти ж Ян Чапек із Сан і Амброж, колишній пробощ з церкви Святого Духа. Прокоп на прізвисько Голий. Бедржих зі Стражниці…

— Повільніше, — сварливо наказав Стінолаз. — Я записую. Але звольте, пане, сконцентрувати увагу навколо Градця-Кралове. Ми попросимо надати перелік активних і радикальних гуситів з району Находа, Трутнова і Візмбурка.

— О! — викликнув чех. — Ви щось плануєте?

— Тихіше, пане.

— Я хотів би принести в Прагу радісну новину…

— А я кажу, щоб ви були тихіше.

Чех замовк у згубний для Рейневана момент. Прагнучи за будь-яку ціну побачити його обличчя, Рейневан зіп'явся навшпиньки і завертівся на лаві. Струхлявіла ніжка з тріском зламалася, Рейневан гепнувся на дошки, на додачу поваливши сперті об стіну хати кийки, жердини, вили і граблі. З гуркотом, який було чути, либонь, навіть у Вроцлаві.

Він негайно підхопився і кинувся навтікача. Чув крики вартових, на жаль, не тільки позаду. Попереду теж, причому саме звідти, куди збирався втікати. Він завернув між будівлі і не бачив, як із хати вибіг Стінолаз.

— Шпигун! Шпигу-у-ун! За ним! Живцем брати! Живце-е-е-ем!

Дорогу Рейневанові перегородив пахолок, Рейневан повалив його, другому, який ухопив його за плече, зацідив кулаком прямо в ніс. Супроводжуваний прокльонами і лементом, перестрибнув через пліт, продерся крізь соняшники, кропиву і лопухи, рятівний ліс був уже зовсім близько, але, на жаль, погоня наступала на п'яти, та й збоку, з-за стогу, заходили кнехти, намагаючись його впіймати. Один уже ось-ось мав його цапнути, аж раптом немов з-під землі виріс Шарлей і врізав переслідувачу по голові величезним глиняним горщиком. Інших контратакував Самсон Медок, озброєний виламаною з плоту жердиною. Тримаючи двосаженну тичку перед собою, гігант одним махом звалив з ніг трьох, а двох наступних пригостив так, що ті гепнулися, мов колоди, потопаючи в лопухах, наче в морській безодні. Самсон потряс жердиною і загарчав, ніби лев, стоячи достоту як його знаменитий біблійний тезко, що погрожував філістимлянам. Кнехти затрималися на мить, але тільки на мить: від грангії надбігало підкріплення. Самсон жбурнув у солдатів своєю жердиною і ретирувався слідом за Шарлеєм і Рейневаном.

Вони вскочили в сідла, ударами п'ят і криками зірвали коней у галоп. Промчали буковим лісом, здіймаючи хмари листя, промчали через гайок, прикриваючи обличчя від гілок, які боляче шмагали. Розбризкали калюжі на просіці, влетіли у високий ліс.

— Не зупинятися! — крикнув, обернувшись, Шарлей. — Не зупинятися! За нами женуться!

І таки справді гналися. У лісі за ними аж луна йшла від тупоту копит і вигуків. Рейневан озирнувся — і побачив фігури вершників. Він припав до гриви, щоб гілляки не скинули його із сідла. На щастя, вони вже вирвалися з гущавини в рідколісся і пустили коней учвал. Сивко Шарлея мчав, немов ураган, збільшував дистанцію. Рейневан змусив свого коня бігти швидше. Це було дуже ризиковано, але залишитися позаду одному йому зовсім не усміхалося.

Він знову озирнувся. Серце завмерло й опустилося вниз, на саме дно живота, коли він побачив переслідувачів — фігури вершників у плащах, що розвівалися за плечима, ніби крила привидів. До нього долинув крик:

— Adsumus! Adsumu-u-u-us!

Вони гнали, що було сил у копитах. Кінь Генріха Гакеборна раптом захрипів — і серце Рейневана посунулося ще нижче. Він притулив обличчя до гриви. Відчув, як кінь стрибнув, з власної ініціативи перелетівши через вирву чи рів.

— Adsu-u-u-umus! — донеслося позаду. — Adsu-u-u-umus!

— У яр! — крикнув спереду Самсон. — У яр, Шарлею!

Шарлей, хоч і на скаку, в повному чвалі, помітив улоговинку — яр, балку, стежину в улоговині. Він миттю спрямував туди коня, сивко заіржав, ковзаючись на листі, яке килимом вкривало весь схил. Самсон і Рейневан поспішили за ним. Вони сховалися у вибалку, але не сповільнили бігу, не стали стримувати коней. Мчали стрімголов по моху, який приглушував удари копит. Кінь Генріха Гакеборна знову захрипів, голосніше, кілька разів підряд. Кінь Самсона теж хрипів, і груди мав у милі, що злітало з нього клаптями. А от сивко Шарлея не виявляв жодних ознак утоми.

Крутий вибалок вивів їх на галявинку, за галявинкою росла доволі густа, як хащі, ліщина. Продерлися крізь ліщину — і знову в'їхали у високорослий бір, де можна було мчати учвал. От вони і чвалували, а коні хрипіли все сильніше.

За якийсь час Самсон притримав коня і відстав. Рейневан зрозумів, що повинен зробити те саме. Шарлей озирнувся, притримав сивка.

— Мабуть… — важко сапаючи, вимовив він. — Здається, відірвалися… У що ж ти, Рейнмаре, нас, до лиха, знову вплутав?

— Я?

— Чорт забирай! Я ж бачив тих вершників! Бачив, як ти зіщулився від страху, коли їх угледів. Що це за одні? Чому вони репетували: «Ми тут»?

— Не знаю, клянуся…

— Мені твоя клятьба ні до чого. Тьху, ким би вони не були, нам вдалося…

— Ще не вдалося, — зміненим голосом мовив Самсон Медок. — Небезпека ще не минула. Увага. Увага!

— Що?

— Щось насувається.

— Я нічого не чую.

— Тим не менше. Щось недобре. Щось дуже недобре.

Шарлей розвернув коня, стоячи в стременах, вдивлявся і напружував слух. Рейневан же, навпаки, скулився в сідлі, зміна в голосі Самсона пройняла його жахом. Кінь Генріха Гакеборна захрипів, переступив ногами. Самсон крикнув. Рейневан зойкнув.

І тоді бозна-звідки і бозна-як із темного неба на них накинулися кажани.

Це не були, звісно ж, звичайні кажани. Хоча від звичайних вони були більші не набагато, максимум удвічі, проте мали неприродно великі голови, величезні вуха, очі — мов розжарені вуглини та повні білих іклів пащеки. І було тих кажанів тьма тьмуща, ціла хмара, рій. Їхні вузькі крила свистіли і сікли, ніби ятагани.

Рейневан розмахував руками, як ошалілий, відбиваючись від бестій, що люто атакували. З криком жаху і відрази він зривав із себе тих із них, які чіплялися за шию і волосся. Декотрих із них він скидав, збивав, як м'ячі, інших хапав і душив, але решта дряпали обличчя, вгризалися в долоні, боляче кусали вуха. Поруч Шарлей наосліп рубав навколо себе шаблею, густо розбризкувалася чорна кажаняча кров. На голові Шарлея сиділи чотири тварюки, Рейневан бачив, як по чолу і щоках демерита струменить кров. Самсон боровся мовчки, чавив істот, що обліпили його, хапаючи їх у жмені по кілька нараз. Коні харапудилися, шарпалися, дико іржали.

Шабля Шарлея свиснула над самою головою Рейневана, клинок шмагонув по волоссю і змів із нього кажана — велику, вгодовану й