Вежа блазнів - Анджей Сапковський

— Я зараз їм.

Буко вилаявся.

— З вирубки ведуть три дороги, — сказав Тассіло де Тресков. — На всіх є сліди. Але незрозуміло, де чиї. Не можна сказати, котрою дорогою поїхав колектор.

— Якщо взагалі поїхав, — з кущів виринув Шарлей. — Я вважаю, що не поїхав. Що він і далі тут.

— Як це так? Де? Звідки ви знаєте? Як ви це з'ясували?

— Я скористався розумом.

Буко фон Кроссіг брудно вилаявся. Ноткер Вейрах стримав його жестом. І промовисто подивився на демерита.

— Говоріть, Шарлею. Що саме ви вистежили? Що знаєте?

— Частки зі здобичі, — гордовито задер голову демерит, — ви нам виділити не зволили. Тож і слідопита з мене не робіть. Що знаю, те знаю. Моя справа.

— Тримайте мене… — люто загарчав Буко, але Вейрах знову стримав його.

— Ще недавно, — сказав він, — ні збирач вас не цікавив, ані його гроші. І на тобі маєш, вам раптом забаглося частки здобичі. Видно, щось змінилося. Цікаво, що?

— Багато чого. Тепер здобич, якщо нам пощастить її взяти, уже не буде результатом нападу на збирача. Тепер це буде рекуперація, грабіж грабіжника. А в такому я охочіше беру участь, бо вважаю цілком моральним відібрати в грабіжника награбоване.

— Говоріть зрозуміліше.

— Куди вже зрозуміліше, — промовив Тассіло де Тресков. — І так усе зрозуміло.

* * *

Сховане в лісі, оточене трясовиною озерце, хоч і мальовниче, викликало невиразне відчуття занепокоєння, навіть страху. Його гладінь була, як смола, — така ж чорна і застигла, така ж нерухома, така ж мертва, без жодної ознаки життя, без жодного найменшого руху. Хоча верхівки ялин, що вдивлялися у воду, злегка погойдувалися на вітрі, дзеркальна гладінь не була порушена ані найменшою хвилькою. Густу від коричневих водоростей воду зрушували лише пухирці газу, що піднімалися з глибини, поволі розходилися і тріскалися на маслянистій, укритій ряскою поверхні, з якої, немов руки мертвяків, стирчали всохлі гіллясті дерева.

Рейневан здригнувся. Він уже здогадався, що саме знайшов демерит. «Вони лежать там, — подумав він, — у глибині, у мулі, на самому дні цієї чорної безодні. Колектор. Тибальд Раабе. Прищувата Штітенкронівна з вищипаними бровами. І хто ще?»

— Гляньте, — сказав Шарлей. — Сюди.

Трясовина прогиналася під ногами, порскала водою, яка вичавлювалася із губчастого килима мохів.

— Хтось намагався замести сліди, — показував далі демерит, — але й так добре видно, де тягли трупи. Ось тут, на листі, кров. І тут. І отут. Усюди кров.

— Це значить… — потер підборіддя Вайрах. — Що хтось…

— Що хтось напав на збирача, — спокійно докінчив Шарлей. — Прикінчив і його, і його ескорт. А трупи потопив тут, в озерці. Прив'язавши їм до ніг каміння, витягнуте з вогнища. Досить було уважніше придивитися до вогнища…

— Добре, добре, — обрізав Буко. — А гроші? Що з грошима? Чи це значить…

— Це значить, — Шарлей глянув на нього з легкою поблажливістю, — точнісінько те, про що ви подумали. Якщо припустити, що ви думаєте.

— Що гроші вкрадено?

— Браво.

Буко якийсь час мовчав, і протягом усього цього часу його обличчя ставало дедалі червонішим.

— Курва! — гаркнув він врешті-решт. — Боже! Ти це бачиш і не вергаєш громами?! До чого дійшло! Занепали, курва, звичаї, загинула честь, вмерла поштивість! Усе, геть усе заграбають, украдуть, потягнуть! Злодій на злодієві сидить і злодієм поганяє! Лобурі! Шельми! Мерзотники!

— Лотри, клянуся казаном святої Цецилії, лотри! — підхопив Куно Віттрам. — Господи-Боже Христе, і як Ти не нашлеш на них якусь моровицю!

— До святості, сучі діти, поваги не мають! — гаркнув Римбаба. — Таж бабки, що їх колектор віз, були на богоугодне діло призначені!

— Правда. Єпископ на війну з гуситами збирав…

— А раз так, — промимрив Вольдан з Осин, — то, може, це диявольських рук справа? Адже диявол на боці гуситів… Могли єретики закликати чорта на допомогу… А міг чорт і сам по собі, на зло єпископу… Господи! Диявол, кажу вам, тут безчинствував, пекельні сили тут діяли. Сатана, ніхто інший, колектора вбив і всіх його людей умертвив.

— А п'ятсот гривень — що? — насупився Буко. — До пекла потягнув?

— Потягнув. Або на лайно перетворив. Бували і такі випадки.

— Може бути, — кивнув головою Римбаба, — що на лайно. Лайна там, за куренями, багато різного-всякого.

— А міг чорт, — додав Віттрам, показуючи, — гроші в цьому озерці втопити. Йому вони ні до чого.

— Гм-м-м, — буркнув Буко. — Утопити міг, кажеш? То, може…

— Нізащо! — Губертик на льоту вгадав, про що і про кого подумав Буко. — Оце вже ніяк! Нізащо, пане, туди не полізу!

— Воно й не дивно, — сказав Тассіло де Тресков. — Мені також це болото не подобається. Тьху! Та я не поліз би в цю воду, навіть якби би там не п'ятсот, а п'ять тисяч гривень лежало.

Щось, що жило в озері, певно, його почуло, бо, немовби на підтвердження, смолиста вода озерця збурилася, забулькала, закипіла тисячею великих бульбашок. Бухнуло — і навкруги розійшовся огидний гнилий сморід.

— Ходімо звідси… — хекнув Вейрах. — Ходімо…

Вони пішли. Досить-таки поспішно. Болотяна вода бризкала з-під ніг.

* * *

— Напад на збирача податків, — заявив Тассіло де Тресков, — якщо все-таки й мав місце, і Шарлей не помиляється, — стався, судячи зі слідів, учора вночі або сьогодні вдосвіта. Так що якщо ми трохи піднатужимося, то зможемо наздогнати грабіжників.

— А хіба ж ми знаємо, — буркнув Вольдан з Осин, — куди вони поїхали? З вирубки ведуть три стежки. Одна — у бік бардського гостинця. Друга — на південь, до Кам'янця. Третя — на північ, на Франкенштейн. Перш ніж починати погоню, варто було б знати, котрим із цих трьох напрямків…

— Справді, — погодився Ноткер фон Вейрах, після чого багатозначно кашлянув, глянув на Буко, очима показав на білоголового мага, який сидів неподалік і роздивлявся Самсона Медка. — Справді, варто було б знати. Не хочу бути нахабним, але може б так, приміром, скористатися для цього чарами? Що ти на це, Буко?

Маг почув його слова, поза сумнівом, та навіть не повернув голови. Буко фон Кроссіг вилаявся крізь зуби.

— Пане Гуоне фон Сагар!

— Що?

— Ми сліду шукаємо! Може, ви б нам допомогли?

— Ні, — байдуже відповів маг. — Мені не хочеться.

— Вам не хочеться? Не хочеться? То нащо, зараза, ви з нами поїхали?

— Щоби подихати свіжим повітрям. I gaudium[402] собі зробити. Повітря з мене вже досить, gaudium, як виявляється, аніякісінького, так що найохочіше я би вже вертався додому.

— Здобич нам з-під носа вислизнула!

— А це, дозвольте вам зауважити, nihil ad me attinet[403].

— Я вас