Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

вузьким коридором, у глибині якого я розрізнив постаті черниць, що снували туди й сюди, наче кажани. Ігуменя відкрила якісь двері, впустила мене до келії і полишила самого в темряві.

Кілька хвилин я стояв, охоплений суперечливими думками, про які краще не згадувати. Але двері знову відчинилися, і ігуменя ввійшла у супроводі високого ченця, одягненого в білу рясу домініканців. Його обличчя я не міг розрізнити, бо на голові у нього був білий загострений ковпак; крізь прорізи виднілися самі лише очі. Якийсь час чернець розглядав мене при світлі ліхтаря. Потім він заговорив:

— Вітаю тебе, сину мій. Мати ігуменя сповістила мені про тебе. Ти надто молодий для таких речей.

— Якби я був старший, вони б від цього не зробилися приємнішими, святий отче. Ви знаєте, про що йдеться. Мене просили дістати смертельну отруту для деяких милосердних цілей. Я приніс отруту, але я маю переконатися сам, що вона буде використана за призначенням.

— Сину мій, ти дуже підозріливий! Церква не займається вбивствами. Ця жінка має померти, бо гріх її доведений, а останнім часом подібна розбещеність стає надто поширеною. Тому після довгих молитов, роздумів і марних пошуків обставин, що можуть пом’якшити її долю, її засудили до смерті ті, чиї імена надто святі, щоб їх називати. Я ж — на жаль! — тут лише для того, щоб простежити за виконанням вироку з деякими одмінами, які з милості дозволив щодо неї її верховний суддя. Мати ігуменя вже попередила тебе, яка кара чекає на тих, хто видає таємниці церкви?

— Я не з тих, хто розпускає язика, святий отче, і попереджати мене не варто. За цей візит мені мають добре заплатити, бо отрута коштує недешево.

— Не бійся! — відповів чернець із ноткою презирства в голосі. — Назви свою ціну, і тобі заплатять.

— Йдеться не про гроші, святий отче. Я б сам заплатив чимало, щоб тільки не знаходитися тут цієї ночі. Я прошу; щоб мені дали можливість переговорити з дівчиною, перш ніж вона помре.

— Що?! — вигукнув чернець. — Сподіваюся, не ти її спокусив? Якщо це так, ти справді диявол, гідний такої ж долі!

— Ні, святий отче, це не я. Я бачив Ізабеллу де Сигуенса лише одного разу, і ніколи не говорив з нею. Її спокусив не я, але я знаю цю людину. Його ім’я Хуан де Гарсіа.

— Он як? — швидко мовив чернець. — Вона нізащо не хотіла сказати його справжнє ім’я, навіть під загрозою тортур. Нещасна заблудла душа, вона була щира в своїх помилках. Об чім же ти хочеш з нею говорити, сину мій?

— Я хочу у неї дізнатись, куди втік цей чоловік. Він мій ворог, і я переслідуватиму його, як переслідував дотепер. Він заподіяв мені і моїй сім’ї куди більше зла, ніж цій бідній дівчині. Не відмовте мені, святий отче, щоб я міг помститися йому за себе і за церкву.

— Господь сказав: “Мені помста, і аз воздам!” Але, мабуть, сину мій, Господь вибрав тебе знаряддям своєї помсти. Я дам тобі нагоду поговорити з нею. Одягни оце, — і він простяг мені білу домініканську рясу з каптуром, — і йди за мною.

— Але спочатку треба передати отруту ігумені, бо я не хочу давати її сам. Візьміть цей флакон, матінко, і вилийте його в чашу з водою. Змочіть як слід губи і язик немовляті, а решту дайте матері і простежте, щоб вона все випила. Перш ніж буде встановлена остання цеглина, вони міцно заснуть і більше вже не прокинуться.

— Я це зроблю, — пробурмотіла ігуменя. — Відпущення додає мені сміливості, і я це зроблю в ім’я любові і милосердя.

Я вдягнув рясу, чернець і ігуменя узяли ліхтарі і повели мене за собою.

Розділ X
СМЕРТЬ ІЗАБЕЛЛИ ДЕ СИГУЕНСА

Ми мовчки йшли довгим коридором, і я бачив, як крізь заґратовані дверні віконця келій за нами стежать очі черниць, живцем похованих у своїх склепах. Чого ж дивуватися, що жінка не побоялася смерті, лише б вирватися з цієї темниці до життя і любові! І ось за такий “злочин” вона мала померти! Ні, воістину Бог не забуде лиходійств цих святенників!

У дальньому кінці коридору ми спустилися сходами і зупинилися біля важких, кованих залізом дверей. Чернець відімкнув їх своїм ключем, впустив нас і знову замкнув зсередини. Звідси починався інший коридор, а за ним ще одні двері, де було місце страти.

Це було низьке сире підземелля, зовнішню стіну якого омивала річка; у мертвій тиші я чув, як дзюрчить вода.

У дальньому кутку цього похмурого склепу, тьмяно освітленого смолоскипами, двоє в грубих чорних рясах із глухими ковпаками на головах мовчки перемішували вапняний розчин, від якого в затхлому повітрі клубочилася пара. Поруч лежали акуратні штабелі каміння, а навпроти виднілася вирубана в товщі стіни ніша, схожа на велику труну, поставлену вертикально. Навпроти ніші стояло важке крісло з каштанового дерева. У тій самій стіні я помітив ще дві такі самі ніші, закладені брусами такого ж каміння. На кожній виднілася викарбувана дата. Одна ніша була замурована понад сто років тому, друга — років сімдесят.

Коли ми ввійшли в підземелля, в ньому не було нікого, окрім двох ченців-каменярів, але невдовзі з другого коридору до нас долинули звуки ніжного і урочистого співу. Двері прочинилися, ченці припинили роботу і відійшли від купи вапна. Звуки ставали дедалі лункішими. Незабаром я вже міг розрізнити слова: це була заупокійна меса. Потім з’явився і сам хор: вісім черниць із закритими вуалями обличчями попарно ввійшли крізь двері, встали в ряд біля протилежної стіни і замовкли. За ними ввійшла приречена у супроводі двох черниць, тоді — священик із розп’яттям у руках. На ньому була чорна сутана, і його напівбожевільне обличчя залишалося відкритим.

Усе це та й інші подробиці я запам’ятав, проте тоді мені здавалося, що