Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

пропонував. Де Гарсіа — найбрудніший з усіх відомих мені негідників Севільї. Але водночас — найрозумніший і дуже мстивий. Він загрузнув у гріхах, і на совісті у нього не одна занапащена душа. Але всі його лиходійства не дали йому нічого: він і досі залишився жалюгідним пройдисвітом і живе здирством або коштом якоїсь обдуреної жінки. Подай мені мої книги он із тієї скрині, і я тобі розкажу, хто такий твій де Гарсіа.

Я передав йому кілька важких томів. Сторінки томів були поцятковані шифрованими записами.

— Це мої нотатки, — зауважив Фонсека. — Прочитати їх не зможе ніхто, окрім мене. Ага, ось воно. Дай мені третій том і знайди двісті першу сторінку.

Я поклав розгорнуту книгу перед ним на ліжко, і він почав читати незрозумілі позначки з такою легкістю, немов це були звичайні букви.

— Де Гарсіа, Хуан. Так, зріст, зовнішність, сім’я, фальшиві імена і так далі. Ось його історія, слухай!

Далі йшли записи на двох сторінках, густо списаних тайнописом. Розшифровуючи його мимохідь, Фонсека почав читати.

Запис був лаконічний, але я нічого подібного не чув ні до, ні після. Тут було зібрано все: всі вади і злочини, які тільки може вчинити людина в гонитві за насолодою і золотом і заради вдоволення своїх пристрастей і мстивої ненависті.

У цьому чорному списку було два вбивства: удар ножем у спину супернику і отруєння коханки. Але, окрім того, тут були перелічені й інші речі, дуже ганебні, щоб про них писати.

— Звичайно, мої нотатки далеко не повні, — спокійно констатував дон Андрес, — він скоїв куди більше. Але те, що тут записане, я знаю напевно, і одне з цих убивств можна довести, коли його схоплять. Стривай, дай мені чорнило! Треба доповнити цей запис.

І він приписав знизу:

“У травні 1517 року вищезазначений де Гарсіа відплив до Англії нібито з метою торгівлі і там, в дитчингемській парафії графства Норфолк убив Луїсу Вінґфілд, в дівоцтві Луїсу де Гарсіа, свою кузину, з якою був раніше заручений. Приблизно у вересні того ж року при імітації шлюбу він спокусив, а потім кинув донну Ізабеллу із знатного роду Сигуенса, колишню черницю з монастиря нашого міста”.

— Не може бути! — вигукнув я. — Невже де Гарсіа кинув оту дівчину, що позавчора приходила до вас уночі за порадою?

— Атож, племіннику. Ти сам чув, як вона благала його минулої ночі. Якби я знав позавчора те, що знаю сьогодні, цей мерзотник уже був би надійно запроторений до темниці. Але, можливо, ще не пізно. Хоч я й хворий, а зроблю що можу. Полиш це на мене, хлопче. Скажи посильному, щоб був напоготові. Сьогодні увечері я дізнаюся про все, що можна буде з’ясувати.

Уночі Фонсека послав за мною.

— Я дещо довідався, — сказав він. — Я навіть підняв на ноги судових винюхувачів — уперше за багато років. Зараз вони полюють на де Гарсіа, як собаки-людожери на збіглого каторжника. Але поки що про нього нічого не чутно. Він зник безслідно. Цієї ночі я відправив лист у Кадіс, бо він, мабуть, спустився униз річкою. Але дещо я все-таки довідався. Сеньйору Ізабеллу захопила варта. У ній упізнали черницю, що втекла з монастиря, і передали її в руки інквізиції. Себто коли її провина буде доведена, на неї чекає смерть.

— Невже їй не можна допомогти?

— Пізно. Якби вона мене послухалася, їй би зараз ніщо не загрожувало.

— Але можна з нею хоч якось зв’язатися?

— Ні. Двадцять років тому ще можна було щось зробити, але тепер інквізиція стала суворішою і непідкупнішою. Золото там безсиле. Більше ми її не побачимо і нічого про неї не почуємо аж до її смертної години. Якщо вона схоче поговорити зі мною перед смертю, можливо, їй нададуть таку милість, проте я в цьому сумніваюся. Втім, не схоже, щоб вона цього хотіла. Якби ж то їй удалося приховати свій стан! Але надії мало. Не дивися так сумно, племіннику, церква вимагає жертв. Може, для неї буде краще померти одразу, аніж скніти довгі роки, похованою живцем у монастирі. Адже вмирають тільки раз! Хай її кров упаде на голову Хуана де Гарсіа!

І я відповів:

— Амінь.

Розділ IX
ТОМАС СТАЄ БАГАТІЄМ

Протягом кількох місяців ми більше нічого не чули ні про де Гарсіа, ні про Ізабеллу де Сигуенса. Обидва зникли, не залишивши слідів, і всі наші пошуки були марні.

Я повернувся до свого колишнього життя помічника Фонсеки і знову почав з’являтися в багатому товаристві як його племінник. Але відтоді, коли я бився на дуелі, здоров’я мого господаря дедалі гіршало й гіршало через важку хворобу печінки, яка не піддавалася ніякому лікуванню. Через сім місяців він уже не міг вставати з ліжка і говорив понад силу. Проте Фонсека зберіг повну ясність розуму, іноді навіть приймав деяких клієнтів, що приходили до нього за порадою. Але тінь смерті вже торкнулася його, і він сам це розумів.

З кожним днем Фонсека дедалі більше і більше прихилявся до мене. Він полюбив мене всією душею, немов рідного сина, а я, зі свого боку, робив усе можливе, щоб хоч трохи полегшити його страждання: інших лікарів він і близько до себе не підпускав.

Одного разу, відчуваючи, що смерть його вже не за горами, Андрес де Фонсека висловив бажання переговорити з нотаріусом. Той прийшов і зачинився наодинці з моїм господарем.

Через якийсь час Фонсека послав за мною. Він був дуже слабкий, але настрій мав бадьорий.

— Підійди ближче, племіннику, — лагідно почав він. — Ти знаєш, що я сьогодні робив?

Я похитав головою.