Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

— Так, я Томас Вінґфілд, який оддухопелив вас і зв’язав. Тепер я хочу довершити те, що почав тоді. Захищайтеся, Хуане де Гарсіа, інакше я заколю вас на місці!

Коли де Гарсіа це почув, він одразу став схожий на зацькованого вовка. Я бачив, що він не хоче битися, і не з боягузтва, треба віддати йому належне, а із забобону. Як я дізнався згодом, він боявся зі мною битися, бо вважав, що йому судилося померти від моєї руки. Саме тому він і намагався убити мене, коли зустрівся зі мною вперше.

— Дуель має свої закони, сеньйоре, — галантно вклонився де Гарсіа. — Битися без секундантів, та ще й у присутності жінки? Якщо ви вважаєте, що я вас чимось образив, хоч я насправді не розумію, про що йдеться, і не знаю вашого імені, я зустрінуся з вами десь-інде.

Отак відтягуючи час, він озирався, намагаючись знайти шлях до відступу. Але я увірвав його слова:

— Я волію зустрітися з вами зараз. Захищайтеся, або я вас заколю!

Тоді він оголив свою шпагу, і ми зійшлися.

Сутичка була відчайдушною. Брязкіт сталі наповнив тиху вулицю. Іскри так і сипалися від клинків. Спочатку перевага була на стороні де Гарсіа, бо лють засліплювала мене, але поступово я опанував себе і почав битися упевненіше. Я прагнув його убити, і я знав, що уб’ю його, якщо нам ніщо не перешкодить. Він був більш майстерним фехтувальником, ніж я. Але на моєму боці були справедливість і молодість.

Поволі, крок за кроком, я тіснив його, і що упевненіші і небезпечніші ставали мої випади, то безладніше він захищався. Я вже двічі поранив його, один раз в обличчя, і притиснув спиною до проходу, що спускався до річки. Він більше не нападав, тільки захищався. І цієї миті, коли перемога була вже в моїх руках, сталася прикра несподіванка. Жінка, яка досі зі страхом спостерігала за нами, побачила, що її зрадливому коханцю загрожує смертельна небезпека, і вчепилася в мене ззаду, як кішка, відчайдушно благаючи про допомогу!

І тут де Гарсіа встиг скористатися своєю перевагою: зробивши підлий випад, він майже проткнув моє праве плече. Тепер мені довелося захищати своє життя.

Крики жінки привернули увагу стражників, вони несподівано з’явилися з-за рогу, свистками закликаючи підмогу. Побачивши їх, де Гарсіа швидко побіг до річки. Жінка теж кудись зникла, і я залишився сам — один.

Варта наближалася. Капітан із ліхтарем уже намірився схопити мене. Руків’ям шпаги я ударив по ліхтарю, він упав на бруківку, розбився і запалав, як багаття.

Але я кинувся бігти, бо мені зовсім не кортіло опинитися перед міським судом за нічну бійку. Але рятуючись від варти, я зовсім забув, що і ворог мій теж утік!

Троє стражників погналися було за мною, проте вони були надто огрядні і невдовзі підупали на силі: пробігши з півмилі, я від них звільнився. Зупинившись, щоб перевести подих, я тільки тут згадав про де Гарсіа. Де його тепер шукати?

Гірко було думати, що помста була така близька, і я знову схибив.

Діставшись, нарешті, до будинку, я вирішив звіритися моєму господарю дону Андресу. Дотепер я йому про цю справу не розповідав, бо вважав, що краще діяти на власний розсуд, і він нічого не знав про моє минуле. Але зараз я пішов просто до нього. Виявилося, що Фонсека ліг спати і просив його не турбувати, бо нездужав… Отож я сяк-так перев’язав рану і теж улігся, вельми невдоволений собою і своїм невезінням.

Уранці я зайшов до кімнати господаря. Він не вставав з ліжка через раптові болі, що означали початок хвороби, яка звела його в могилу. Коли я став готувати йому ліки, він завважив, що я погано володію правою рукою, і запитав, що сталося.

— Чи вистачить у вас терпіння вислухати мою історію? — запитав я. — Мені потрібна ваша допомога.

— Ага, типовий випадок, лікар не може зцілитися сам? Кажи, племіннику, я слухаю.

Тоді я розповів йому все не приховуючи нічого: про знайомство матері й батька, про своє дитинство, про те, як де Гарсіа убив мою матір, і про те, як я присягнувся йому помститися. На додачу я описав усе, що трапилося минулої ночі, коли мій ворог вислизнув від мене. Поки я говорив, Фонсека, закутаний в ошатний халат, сидів у ліжку, спираючись підборіддям на коліна, і пильно втупився в мене своїми проникливими очима. Але поки я не замовк, він не вимовив жодного слова.

— Ну й дурило ж ти, племіннику! — заговорив він, нарешті. — Зазвичай молодики грішать недоречною відвертістю, а ти поплатився через надмірну обережність. Через цю ж дурну потайність ти нічого не розповів мені раніше і упустив найкращий шанс. Хіба ти не знаєш, що я не раз допомагав у подібних справах абсолютно чужим людям і ніколи не видавав їхніх секретів? Чому ж ти не порадився зі мною?

— Не знаю, — пробурмотів я. — Мені хотілося спочатку спробувати самому…

— Погорда до добра не доводить! А зараз слухай мене, племіннику. Якби я дізнався про це місяць тому, де Гарсіа був би зараз уже мертвий. Він сконав би найжалюгіднішою смертю, і не від твоєї руки, а від руки закону. Я знайомий з цією людиною з дня його народження і знаю про нього цілком достатньо, щоб двічі його повісити. Для цього мені варто було тільки заговорити. Більше того. Я знав твою матір, мій хлопчику, і тепер-то я розумію, чому твоє обличчя відразу здалося мені знайомим: ти на неї дуже схожий. Адже це я підкупив стражників інквізиції, щоб вони випустили твого батька, хоча його самого я так і не бачив. І втечу до Англії підготував теж я. Що стосується де Гарсіа, то я разів п’ять тримав його в своїх руках, і кожного разу він прикривався іншим ім’ям. Одного разу він сам заявився до мене як клієнт, але я не схотів поганити рук і не взявся за ту мерзоту, яку він мені