Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

зробив Лілі заможною жінкою незалежно від того, живий я чи ні, привселюдно присягнувся, що завжди думав про мене тільки хороше, а потім поцілував свою дочку, бажаючи їй щастя і поздоровляючи з успіхом. Коротше кажучи, лишилися задоволені всі, окрім мого братика, який вискочив з дому, не сказавши нікому й слова. Успадкувавши землі нашого батька, він вирішив, що Лілі однаково вийде за нього заміж, якщо не зі своєї волі, то підкорившись батькові, бо навіть нині батько може примусити свою дочку до заміжжя, особливо якщо вона не досягла повноліття. А сквайр Бозард завжди вважав, що на дівочі бажання нічого зважати. Але з того дня все змінилося, — така велика сила золота! Про те, щоб видати Лілі за когось, окрім мене, більше не було й мови. Тепер батько сам утримав би її, якби вона схотіла так зробити, бо тоді Лілі втратила б усе отримане від мене багатство. Проте всі продовжували обурюватися моєю дурістю, що я, мовляв, не відмовився від слова і подався світ за очі за своїм ворогом. І лише Лілі, вступаючись за мене, говорила:

— Томас дав клятву, і він повинен її виконати. Це справа його честі, і тепер я його чекатиму хоч би й до скону.

Розділ XІ
КОРАБЕЛЬНА АВАРІЯ

Після того, як я передав капітану Беллу листа і весь спадок, “Авантюристка” вже огинала мол Кадиського порту. Дивлячись їй услід, я відчув таку тугу, що навіть заплакав. З радістю я розлучився б з усіма скарбами, якби замість цього вона наближала до домівки мене. Але до англійських берегів мені судилося повернутися лише багато років по тому і на іншому кораблі.

У порту опинилося велике іспанське судно, що збиралося плисти до Еспаньйоли. Я оформив дозвіл на торгівлю на ім’я купця д’Айла і зійшов на судно. Щоб обман не розкрився, я накупив усіляких товарів, які користувалися великим попитом, і завантажив їх у трюм корабля.

Усе судно було заповнене іспанськими авантюристами, здебільшого всілякими шахраями з найдивовижнішими біографіями. Утім, вони були досить стерпними попутниками, поки не напивалися. На той час я так оволодів кастильською говіркою і набув такого вигляду, що мене легко було сприйняти за їхнього співвітчизника, чим я й скористався, вигадавши історію про причини, що спонукали мене шукати щастя за океаном. Попри мою стриманість і те, що я не брав участі в спільних оргіях, попутники незабаром мене вподобали переважно за те, що я лікував їхні недуги.

Місяць ми провели на Канарських островах, потім відпливли до Еспаньйоли, і увесь час була прекрасна погода, тільки вітер був слабкий.

Коли до Санто-Домінго, порту нашого призначення, залишалося, за словами капітана, всього тиждень шляху, погода раптово змінилася. З півночі на нас обрушився лютий шторм, що посилювався з кожною годиною. Упродовж трьох діб наш незграбний корабель нещадно тріпав ураган, який налетів невідь-звідки. Нарешті стало зрозуміло, що, коли буря не вщухне, ми підемо на дно. Судно тріщало по всіх швах, одну щоглу зламало на друзки, в іншої знесло верхівку на висоті двадцяти футів від палуби. Утворилася теча. Але всі ці нещастя були дрібницею в порівнянні з тим, що сталося четвертого дня. Величезний вал зірвав кермо, і наше безпорадне судно опинилося посеред моря без керування. Приблизно через годину шалена стіна води ще раз обрушилася на палубу, вивернула якірний шпиль, і вода ринула до трюму. Тепер наша загибель стала неминучою.

Ось тоді почалося найжахливіше. Упродовж останніх днів і матроси, й пасажири безперервно пили, намагаючись приглушити страх, і зараз, коли вони побачили, що кінець близький, усі заметушилися по палубі. Молитви, стогони і прокляття змішалися водно. Ті, хто ще сяк-так стояв на ногах, почали спускати обидва човни. Удвох зі священиком ми намагалися всадовити спочатку дітей і жінок, яких на судні виявилося чимало, але зробити це було нелегко. П’яні матроси відіпхнули нас убік і самі кинулися до човнів. Один тут же перевернувся, і всі, хто там був, пішли на дно. У цю мить судно почало швидко тонути.

Побачивши, що далі зволікати не можна, я сказав священику, щоб він ішов за мною, стрибнув у воду і поплив до другого човна, з яким марно намагалися впоратися збожеволілі від страху жінки. Плавав я непогано і не тільки сам благополучно дістався човна, але ще й устиг витягти з води і священика, який уже захлинався.

У цей час судно, високо задерши ніс, занурилося кормою у воду. Отак воно трималося кілька хвилин на поверхні; це дало змогу нам відплисти на якусь відстань. Щойно ми віддалилися, пролунали дикі відчайдушні зойки тих, хто ще залишався на борту, і корабель канув у прірву. Якби ми були ближче, він потяг би нас за собою.

Якийсь час ми сиділи мовчки, заціпенівши від жаху. Згодом, коли вирва, що утворилася на місці загибелі корабля, перестала вирувати, ми попливли назад. Довкола плавали уламки, але ми змогли підібрати лише якусь дитину, що вчепилася за весло. Із двохсот людей, що перебували на борту, ми не знайшли жодної живої душі. До того ж швидко сутеніло.

По суті, нам пощастило, бо в човні вже було десятеро і більше він не вмістив би нікого. Чоловіків виявилося лише двоє — священик і я.

Як я вже сказав, швидко спускалася ніч, і море, на щастя, угамувалося, інакше ми б неодмінно перекинулися. Єдине, що нам лишалося, це тримати човен носом до хвиль. Ніч тяглася нескінченно. Дивно було чути, як мій супутник, священик, продовжуючи веслувати, сповідав жінок одну за одною, а потім, відпустивши всі гріхи, молився про порятунок наших душ, бо на порятунок тіла ніхто вже не сподівався.

Нарешті над пустинним морем зайнявся світанок. Зійшло сонце. Спочатку ми зраділи, бо промерзли до кісток, але невдовзі спека стала нестерпною. В човні не виявилося ні їжі, ні води, і нас почала мучити спрага.

Тим часом поривчастий вітер змінився стійким бризом. За допомогою весел і ковдри нам вдалося спорудити якусь подобу вітрила, і наш човен досить