Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

втрутився третій офіцер. — Якщо ми його повісимо, почнуться балачки. До того ж ми втратимо чималий бариш. А хлопець дужий і протягне в рудниках не один рік. Пропоную продати його разом з рештою вантажу. А якщо ви проти, я куплю його сам; мені такі у моєму маєтку стануть у нагоді!

При цих словах обличчя де Гарсіа аж зблідло. Йому, звичайно, хотілося позбутися мене раз і назавжди, але з обережності він вирішив не заперечувати.

— Щодо мене, — промовив він, роблено позіхаючи, — то я не проти. Бери його хоч задарма, приятелю! Тільки наглядай за ним в обидва ока, бо він всадить тобі стилета в спину.

Офіцер розреготався у відповідь:

— Навряд чи в нього буде така можливість! Я в рудники не спускаюся, а нашому субчику доведеться провести решту днів на глибині ста футів під землею! Та й зараз, я гадаю, тобі буде краще внизу, англійцю!

Офіцер гукнув матроса і наказав йому принести кайдани, зняті з мертвяка. Мене обшукали, відняли у мене все золото — ту дещицю, що лишилася, закували мене в ланцюги, з’єднані з кільцем на шиї, і потягли до трюму. Але перш ніж я туди потрапив, я вже здогадався, що це був за вантаж на кораблі. Він віз рабів, захоплених на Фернандині, — так іспанці називають острів Кубу. Він віз їх для продажу на Еспаньйолу. І я був тепер одним з них.

Не знаю, як описати усі жахіття трюму, куди мене привели. Він був низький, не більше шести футів заввишки, і раби в кайданах лежали просто в затхлій трюмній воді. їх було тут так багато, що вони могли лежати тільки приковані ланцюгами до кілець, припасованих до обшивки бортів. Загалом сюди упхнули не менше двохсот чоловіків, жінок і дітей, але тепер рабів стало менше. Уже померло з двадцятеро, і це вважалося мало, бо зазвичай іспанці заздалегідь списують як збиток третину або навіть половину “товару” своєї диявольської торгівлі.

Коли я опинився в трюмі, мене охопила смертельна слабкість. Я й так був ледве живий, і мене остаточно доконали огидний сморід і те, що постало переді мною при тьмяному світлі ліхтарів моїх тюремників, у цій жахливій ямі, куди не проникало ні світло, ні повітря. Мої поводирі потягли мене вперед, і незабаром я вже стояв, прикований до ланцюга посеред темношкірих чоловіків і жінок. Ноги мої були у трюмній воді.

Іспанці пішли, презирливо процідивши наостанок, що для англійця і таке лігво надто добре. Якийсь час я кріпився, затим сон чи непритомність здолали мене, і я занурився в морок. Так минула доба.

Коли я знову розплющив очі, поряд зі мною стояв з ліхтарем той-таки іспанець, якому мене продали чи віддали, і стежив за тим, як збивають кайдани з темношкірої жінки, прикованої до мого ланцюга. Вона була мертва; при світлі ліхтаря я встиг роздивитися, що померла вона від страшної хвороби, з якою мені дотепер не доводилося мати справу. Згодом я дізнався, що вона називається “чорною блювотою”. Жінка виявилася не єдиною жертвою: я налічив ще двадцятеро трупів, їх витягли з трюму один за одним. Багато інших рабів теж були хворі. Іспанці здавалися вельми стривоженими. Вони нічого не могли вдіяти з жахливою хворобою і вирішили хоча б очистити трюм і провітрити його, відірвавши кілька дощок палубного настилу над нашими головами. Якби вони цього не зробили, ми напевно б загинули. Я переконаний, що уникнув зарази лише завдяки тому, що найширший отвір у палубі виявився просто наді мною, і коли я випростався, наскільки дозволяв ланцюг, то міг дихати порівняно чистим повітрям.

Роздавши нам воду і прісні коржики, іспанці пішли. Воду я з жадібністю випив, але коржики їсти не зміг, бо вони виявилися цвілими. Те, що я бачив і чув довкола, було таке страшне, що не хочеться про це й писати. Сонце нагрівало палубу, і ми знемагали від спеки. Відчувалося, що судно знерухоміло: я зрозумів, що вітру немає і ми дрейфуємо. Зіп’явшись на ноги, я уперся п’ятами в стрингер — поздовжнє кріплення корабля, а спиною — об борт. Мені було видно ноги тих, хто ходив палубою. Раптом перед моїми очима пропливла сутана священика. Я подумав, що, може, це мій попутник, з яким ми врятувалися після корабельної аварії, і постарався привернути його увагу. Після кількох спроб мені це вдалося. Як тільки священик зрозумів, хто знаходиться в трюмі, він приліг на палубу немовби для того, щоб відпочити, і ми трохи поговорили.

Священик сказав, що на морі штиль, і на кораблі лютує моровиця, яка згубила третину команди. Він додав, що їх уразила небесна кара за жорстокість і лиходійства.

На це я йому відповів, що кара небесна спіткала не тільки загарбників, але й захоплених, і запитав, де зараз де Гарсіа, або, як його тут називали, Сарседа.

Священик повідомив, що сьогодні вранці той захворів. Новина ця невимовно втішила мене, бо коли я ненавидів де Гарсіа й раніше, то легко уявити, як зненавидів його тепер.

Після цього священик пішов, але невдовзі повернувся. Він приніс мені води з лимонним соком, яка здалася мені божественним нектаром, доброї їжі і фруктів. Усе це він передав мені крізь отвір у палубі. Я ледве ухопив їжу своїми закутими руками і тут же з’їв усе до крихти. Потім, на превеликий мій жаль, священик пішов.

Минув день, за ним — нескінченно довга ніч. Нарешті в трюмі знову з’явилися іспанці. Цього разу їм довелося витягти сорок трупів, а хворих за цей час стало ще більше. Коли іспанці пішли, я знову підвівся і став чекати мого друга священика. Але він так і не з’явився.

Розділ XII
ТОМАС НА БЕРЕЗІ

Я простояв понад годину і мало не скрутив собі в’язи, виглядаючи свого добродійника. Нарешті, коли я вже ледве не впав на дно трюму, бо не міг більше триматися в такій скоцюрбленій позі, в отворі між