Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

ледве не скинуло, проте припливна хвиля швидко несла бочку вперед, буруни незабаром залишилися позаду, і я опинився в гирлі великої річки.

Тут доля ще раз усміхнулася мені: я виловив з води добрячий дрючок і тепер міг веслувати. За допомогою цього “весла” мені вдалося спрямувати мою посудину до густо порослого очеретом берега, на якому трохи віддалік стіною стояли розлогі дерева з кетягами крупних горіхів у зелених кронах.

Так, простирчавши у своїй бочці десь близько десяти годин, я благополучно висадився на берег. У цьому мені теж допоміг випадок, бо річка буквально кишіла огидними крокодилами, або, інакше, алігаторами. Але тоді я навіть не підозрював про їхнє існування.

Я досяг землі саме вчасно, бо коли я підпливав до берега, почався відплив, який разом із течією річки поніс мене знов у відкрите море. Якби я запізнився хоч трохи, я б уже не вибрався. Останні десять хвилин мені довелося напружувати всі сили, щоб примусити бочку рухатися вперед. Нарешті я завважив, що піді мною глибина не досягає і чотирьох футів, зіскочив з бочки і убрід дістався мілини. Тут я впав долілиць на пісок і подякував Богові за чудесний порятунок.

Проте невдовзі спрага охопила мене з новою силою і змусила стати на ноги. Я побрів угору берегом річки, поки не натрапив на калюжку дощової води. На смак вона виявилася прісною і свіжою, і я припав до неї, обливаючись сльозами радості.

Я пив і пив доти, доки для води ще лишалося місце. Тільки той, хто побував у таких бувальцях, знає, яка смачна прохолодна чиста вода!

Напившись, я вмився, дістав з кишені рештки риби і доїв усе. Ця трапеза мене підкріпила, проте я був настільки змучений, що тут же влігся в затінку під якимось кущем із білими суцвіттями і поринув у сон.

Коли я розплющив очі, була вже ніч. Напевно, я проспав би ще чимало годин, якби не відчув, що моє тіло болить і нестерпно свербить. Нарешті мене так допекло, що я схопився на ноги, як опечений, проклинаючи все на світі. Зопалу я ніяк не міг зрозуміти причину своїх мук, але потім помітив, що наді мною літають хмари комашні, що тонко дзуміла, опускаючись на мою шкіру. Вони смоктали з мене кров і одночасно впускали отруту в ранки. Іспанці називають цих підлих кровопивців москітами. Ще гіршими були комахи завбільшки з шпилькову головку. Вони накидалися сотнями, упивалися, немов бульдоги, глибоко в тіло так, що потім залишалися виразки, які довго ятрилися. Ці створіння є різновидом дрібних кліщів. Окрім них, була ще сила-силенна різних мучителів, що відрізнялися одне від одного розмірами і зовнішнім виглядом, проте мали спільну особливість: усі смоктали кров і всі були отруйні.

Цілу ніч я змагався з цією напастю і мало не збожеволів. У мене не було ні миті спокою! Уже перед світанком я кинувся до річки і занурився у воду, сподіваючись хоч трохи полегшити свої страждання, але не пролежав і кількох хвилин, бо поряд зі мною виповз із мулу величезний крокодил. Ніколи ще я не бачив такого огидного і страшного чудовиська і, звичайно, як обпечений, вискочив на берег, де мене негайно із дзижчанням обліпили міріади кровопивців…

Але годі про цих мерзенних комах!

Розділ XIII
ЖЕРТОВНИЙ КАМІНЬ

Нарешті настав ранок, а я був у найплачевнішому стані. Обличчя розпухло від укусів москітів, немов гарбуз, та й тіло мало не кращий вигляд. Пекучий біль не вщухав, і я то біг, то стрибав, як навіжений. Сам не знаючи куди, я продирався навмання крізь хащі. Навколо не було жодних ознак людського житла, — одне нескінченне болото. Я йшов уздовж берега річки, раз у раз натикаючись то на крокодилів, то на огидних зміїв. Відчуваючи, що сили мене залишають і що я вже недовго зможу терпіти ці муки, я вирішив йти вперед, поки не впаду замертво, і тоді вже назавжди смерть позбавить мене від усіх страждань.

Так я пробирався десь годину, поки не вийшов на відкритий берег, де не було ні кущів, ні очерету. Я йшов, підстрибуючи, пританцьовуючи і відмахуючись розпухлими руками від клятих кровопивців, що хмарою кружляли над моєю головою. Кінець мій був уже не за горами. Сили мене полишали, я мало не падав з ніг. І цієї миті я раптом побачив перед собою кілька бронзовошкірих тубільців у білому одязі. Мабуть, вони ловили в річці рибу, але тепер сиділи на березі і їли, а біля берега було припнуто чимало довгих човнів, навантажених усілякою всячиною.

Забачивши мене, тубільці голосно закричали щось незнайомою мовою, похапали свою зброю, — луки зі стрілами і дерев’яні дрючки, обсаджені зусібіч уламками вулканічного скла[77], — і стали наближатися, мабуть, із наміром мене добити. Я здійняв руки догори, благаючи пощади. Коли тубільці побачили, що я беззбройний і зовсім безпорадний, вони опустили зброю і збуджено заговорили зі мною. Я похитав головою на знак того, що нічого не розумію, потім показав рукою у бік моря, а тоді на своє розпухле обличчя і тіло. Тубільці закивали головами. Один з них подався до човнів і приніс якусь пахучу мазь коричневого кольору. Потім він знаками наказав мені зняти рештки пошматованого одягу, що викликав у них неабиякий подив. Коли я роздягся, тубільці намастили мене коричневою маззю, і я відразу відчув значне полегшення: свербіж і біль припинилися, а найголовніше — запах мазі відгонив комах, які відтепер мені майже не допікали.

Після цього тубільці нагодували мене смаженою рибою, коржиками і напоїли чудовим гарячим пінистим напоєм; пізніше я довідався, що це був шоколад. Коли я наситився, тубільці тихенько порадилися поміж собою, а потім знаками наказали мені увійти до одного з човнів і лягти на спеціально постелені циновки. Я підкорився. Разом зі мною