І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Тьху, дурень! — вилаяв себе Андре Ренар і, витягши з кишені ніж, перерізав вірьовку, якою було зв'язано руки полоненого.

Але поздороватися давні знайомі не змогли; руки Генріха так заніміли і набрякли, що відразу безсило звісились. Стерта шкіра на правому зап'ясті, що сочилася сукровицею, привернула увагу Андре Ренара.

— Сестру! Хай захопить бинти і йод! — гукнув він, відхиливши двері, і, підійшовши до Генріха, взяв його за плечі і міцно їх струсонув.

— Так ось кого, виявляється, наші схопили вчора!

Увійшла сестра.

— Гольдрінг? — скрикнула вона трохи непевно і, зробивши кілька кроків від дверей, сплеснула руками. — Боже, я вас відразу навіть не пізнала! Це, месьє Ренар, той офіцер, який мене викрав з гестапо, я вам розповідала про нього.

— І дуже погано змалювали, інакше б я відразу здогадався.

— Як, хіба ви теж зустрічалися?

Генріх пильно глянув на Андре Ренара.

— Ні. Але мені розповідав про месьє Гольдрінга один мій знайомий, якому він зробив послугу. Правда, він для нього лишився анонімом… Але що ж ви стоїте, Людвіно? Робіть перев'язку, та таку, щоб хоч трохи компенсувати месьє за ті неприємності, яких ми йому завдали.

Генріх сховав руки за спину.

— Я вас дуже прошу, месьє командир, спочатку вислухати мене. Перев'язку зробимо потім.

— Тоді залишіть нас удвох, Людвіно! — І про те, кого ви тут побачили, нікому ані слова!

— Я чекатиму поблизу, — кинула Людвіна Декок з порога, — і, звичайно, мовчатиму.

Генріх стисло розповів Ренару про заходи, які розробив штаб дивізії для придушення діяльності макі.

— Отже, Андре, затримавши мене, ви позбавилися союзника в штабі дивізії і зіпсували всі мої інші плани.

— Тепер я здогадуюсь які. Ні, ні, я не збираюся порушувати нашої умови про мовчанку! До певного часу ми це питання залишимо відкритим. Для мене досить знати, що ви друг…

— Який якнайскорше мусить вас залишити! В цьому зацікавлені і ви, і я. Але треба, щоб про мою особу знало якнайменше людей.

— Розумію.

— Тим більше, що серед ваших людей є провокатори. Про одного такого я хочу вас попередити: він працює на електростанції біля Сан-Ремі. Його заарештувало гестапо, але відразу випустило. Він натрапив на слід ваших зв'язкових і повідомив про це гестапівців. До речі, заступника начальника служби СД, Заугеля, під час нападу на нашу машину вбито. Ви позбавилися небезпечного ворога, тим більше, що саме він через цього провокатора натрапив на слід ваших людей. Отже, на мою думку, провокатора треба негайно знешкодити, а зв'язкових у Сан-Ремі на час усунути від роботи…

— Спасибі, всі ці відомості для нас дуже цінні! Але як же ми зробимо з вами? Може, залишитесь у нас?

— Рано, Андре, не маю права.

— Тоді треба інсценувати вашу втечу. Я покличу зараз начальника нашого штабу, він майстер на всілякі трюки.

— Але він людина надійна?

— Цілком! За нього я ручуся. Він ненавидить фашизм, уміє мовчати і відчайдушно хоробрий, як всі росіяни.

— Гаразд, викличте його.

За кілька хвилин на порозі кімнати з'явилася вже знайома Генріху постать макі в німецькому мундирі.

— Так от що, друже, ми спіймали не того, кого треба, і зараз повинні виправити свою помилку, але так, щоб про це знали тільки ти та я. Хоча спочатку познайомся — це той офіцер, який приїздив до мене в Ла-Травельса. І знов-таки про це знаємо лише ти та я.

Широко посміхнувшись, Мельников міцно потиснув руку Генріха. Той скривився.

— Боляче? А око не болить? Не думав я, що це ви!

— Так оцей синець я дістав від вас?

— Від мене! — Мельников винувато зітхнув, глянув на свій кулак і докірливо похитав головою.

Пояснивши свій план інсценізації втечі, Андре Ренар запитливо глянув на свого начальника штабу.

— Єдиний вихід! А інсценуємо ми все так, що комар носа не підточить. Це вже я беру на себе. От тільки, чи не здасться підозрілим командуванню дивізії і гестапо, що з усіх затриманих врятувався один Гольдрінг? Може, для компанії випустимо шофера і дівчину? Пропагандиста, признатися, мені шкода відпускати!

— Бертіну Граузамель? — аж підскочив Генріх. — Та ви знаєте, з якою метою її послано у Францію і що вона собою являє?

— Ми її ще не допитували, але я гадав, що жінка… — глянувши на Гольдрінга, Мельников замовк, здивований виразом його обличчя.

— Коли ми вчора рушили в дорогу, — сказав Генріх роздільно, — я дав собі слово, що вона не доїде до місця свого призначення. І не називайте її дівчиною, жінкою! Бо ця есесівка приїхала сюди з повноваженням організувати табір особливого режиму.

Генріх розповів усе, що він знав про Бертіну Граузамель.

— Ми її… — скрикнув Мельников.

— Ми судитимемо її судом народу, — суворо сказав Андре Ренар. — Мельников, накажи відокремити її від чоловіків, особливо пильно за нею наглядати… А Пфайфером тобі доведеться поступитися — цей пропагандист не завдасть тепер багато шкоди — події, що розгортаються, агітують краще, ніж слова.

Мало не годину просиділи Андре Ренар, Петро Мельников і Генріх Гольдрінг, обмірковуючи план наступної втечі полонених.

Коли Генріха знову привели до сарая, він побачив лише Пфайфера і шофера.

— А де ж фрейлейн Граузамель?

— На допиті, — відповів шофер.

Пфайфер сидів, похнюпивши голову, втупивши непорушний погляд у підлогу. Руки його, як і у всіх полонених, були міцно скручені за спиною, червона пов'язка з білим колом і свастикою теліпалася, мов ганчірка, на