І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Гер Пфайфер, я хотів би вас закликати до мужності і сказати, що ніколи не слід втрачати надії, навіть тоді, коли руки в тебе зв'язані і тебе чекає завтра вранці суд макі.

— Суд? Який суд? — стрепенувся Пфайфер.

— А хіба вам не говорили, що завтра вранці всіх нас судитимуть партизанським судом?

Пфайфер, якого запитання Генріха збудило було від апатії, знову похнюпив голову — вся постать його заціпеніла.

— Як, по-вашому, гер Пфайфер, ми мусимо тримати себе на суді? — Генріх підсів до пропагандиста.

— А все рівно, однаково кінець! — з байдужістю, що свідчить про цілковиту безнадію, відповів той.

— О ні, чорт забери! Офіцер армії фюрера повинен вмерти красивою смертю! Я їм доведу, як може вмирати справжній арієць, і закликаю вас до цього.

— Арієць, не арієць… яке це може мати значення тепер? А вмирати… хіба не однаково, як вмирати?

— Ви закликали до іншого в своїх промовах. Адже так?

— Язиком ляпати, звісно, легко! — злісно кинув шофер. — А ми, дурні, слухаємо! Ех, мені б зараз кухоль води та сигарету в зуби, і тоді б я, здається, з охотою проковтнув і кулю макі. Тим більше, що вони озброєні нашими ж автоматами. Виходить, і куля буде німецькою! — криво посміхнувся шофер.

Генріх підвівся, підійшов до дверей і почав грюкати в них ногою.

— Тобі чого? — почувся малопривітний голос знадвору.

— Покличте караульного начальника!

— Обійдешся і без нього!

Генріх знову загрюкав у двері.

— Гранд філю! Чого ти там товчешся?

— Я грюкатиму, поки не покличеш караульного начальника! — люто крикнув Генріх.

— Гер офіцер! Гер офіцер! Облиште, благаю вас, — шепотів Пфайфер перелякано, — вони нас поб'ють.

За дверима почулися кроки, хтось почав відмикати замок, і на порозі з'явився Мельников у супроводі ще одного макі.

— Чого тобі? — запитав начальник штабу.

— Можете нас судити, можете після суду робити, що завгодно, але зараз знущатися з нас не маєте права! — мало не кричав Генріх.

Пфайфер очима, сповненими тваринного страху, дивився на макі.

— Хто ж з вас знущається?

— Від учорашнього вечора нам не дали ні краплі води, ні кусня хліба! Досі рук не розв'язали!

— На той світ приймуть і з порожнім шлунком!

— Я вимагаю — води, хліба і сигарет! — кричав Генріх.

— Чого галасуєш? — Мельников, стиснувши кулаки, підступив до Генріха. — Марш на сіно! — гукнув він і несподівано штовхнув полоненого.

Генріх заточився і впав.

Тої ж миті він зачепив правою ногою ногу начальника штабу, а лівою щосили вдарив його нижче коліна. Це був один з прийомів джіу-джитсу, яким добре володів Генріх.

Мельников упав, як підкошений. Макі, що супроводжував начальника штабу, підбіг до Генріха і з силою штовхнув прикладом у груди.

«Це вже зверх програми!» — подумав Генріх.

— Ну, зажди, я тобі віддячу! — з погрозою сказав Мельников і вийшов.

Генріх підвівся, підійшов до дверей і знову вдарив у них ногою.

— Бога ради! Сядьте! Через вас усіх нас поб'ють! — скиглив Пфайфер.

— Я не заспокоюсь, поки не доможуся свого!

Двері знову відкрились, і на порозі з'явилися ті ж таки — Мельников і макі. Позад них стояла жінка, яка тримала в руках три куски хліба, глечик з водою і чашки.

Мельников з автоматом у руці залишився біля дверей, а його супутник почав розв'язувати полоненим руки.

— Їжте, тільки швидше, нам ніколи з вами панькатися! — нетерпляче гукнув Мельников.

— А ми вас не затримуємо! — глузливо відповів Генріх і, відкусивши шматочок хліба, запив його ковтком води.

Після смачного обіду, яким його почастував Андре Ренар і той-таки Мельников годину тому, Генріху черствий хліб буквально не ліз у горло. Шофер і Пфайфер вмить проковтнули і хліб, і воду, а Генріх все ще дожовував свою скибку.

— Довго я чекатиму? — Мельников вихопив з рук Генріха чашку.

— Ну й захлинися цією водою! — байдуже кинув Генріх і смачно затягся сигаретою, яку йому трохи раніше простягнула жінка.

— Зв'язати руки! — наказав Мельников, коли полонені докурили свої сигарети.

Полонених зв'язали, на зачинених дверях клацнув замок.

— Ну що, полегшало трохи? — спитав Генріх Пфайфера.

— Я вас благаю, не треба їх більше дратувати! — заскиглив пропагандист. — Вони й так на нас люті, а тепер стануть ще лютішими!

— Це тільки початок, побачите, як я поводитиму себе на суді! А зараз я спробую заснути і раджу вам зробити так само.

Генріх плечем підсунув солому, вмостився на ній і за якісь десять хвилин заснув спокійним сном.

Надвечір всіх знову поодинці покликали на допит. Пфайфера і шофера швидко відпустили, допит же Гольдрінга затримався значно довше. Він тривав рівно стільки, скільки потрібно було, щоб остаточно уточнити деталі наміченого плану.

Після допиту всім полоненим зав'язали очі, посадили в машину і кудись повезли.

Їхали довго, годин, мабуть, з дві. Нарешті машина зупинилася біля якоїсь будівлі. У темряві вимальовувалися лише невиразні її контури. Усіх ввели в приміщення і не знати для чого розв'язали очі, — полонені зараз побачили не більше, ніж тоді, коли на очах у них були пов'язки.

— Шофер, ви тут? А ви, гер Пфайфер?.. А де ж Бертіна Граузамель? Щось мене непокоїть те, що її відділили від нас! Може, випустили?