І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Ніхто не поранений? — тихо запитав Генріх, почувши клацання замка на дверях.

— Я ні! — першим відповів шофер.

— А ви, гер Пфайфер?

— О, ради бога, не називайте хоч мого прізвища! — простогнав пропагандист.

— У вас забрано документи, отже, ваше прізвище вже відоме макі!

Пфайфер не то схлипнув, не то гикнув.

Генріх сів на солому. Від удару, яким його почастував макі, страшенно розболілася голова, а ліве око зовсім сховалося за опухом, що дедалі збільшувався.

— Генріх, Генріх! — почулося шепотіння Бертіни. — Як ви гадаєте, вони нас розстріляють?

— Спочатку допитають! — зло відрубав Генріх. Бертіна впала на солому, та враз знову схопилася:

— Вони не мають права так поводитись з жінками!

— По-перше, ви для них не жінка, а начальниця табору, де катують їхніх матерів, сестер, коханих, по-друге…

— Відірвіть зубами погони! — Бертіна присунула плече до обличчя Генріха, але той відсторонився.

— Зайвий клопіт! — насмішкувато сказав він. — Адже й ваші документи вони забрали!

— Це через вас, це через вас все так сталось! О, навіщо, навіщо я з вами поїхала!

Генріх відійшов у куток сарая і сів, прихилившись лівою запухлою стороною обличчя до холодної кам'яної стіни. Цей своєрідний компрес зменшив біль, опух під оком трохи спав. Напруживши м'язи зв'язаних рук, Генріх спробував міцність мотуза, що щільно охоплював йому кисті, але зашморг розширити не пощастило, мотуз тільки зідрав шкіру біля зап'ястя. Переконавшись у безнадійності всіх своїх спроб звільнити руки, Генріх став покірливо чекати світанку.

Про настання ранку сповістила невиразна сіра смуга, що лягла спочатку біля порога дверей, а потім світлою плямою намалювала і весь їх прямокутник. Дедалі ця пляма ставала виразнішою, її окреслювали вже не сірі, а рожеві смужки, але й вони раптом зникли, і через щілини немов бризнуло золото — довгі пасма сонячного світла лягли на солому, задню стіну сарая.

Двері відкрилися.

— Пфайфер! Виходь! — почувся суворий вигук.

Пропагандист здригнувся і з жахом в очах відсунувся.

— Запрошувати тебе буду, чи що?

Макі підійшов до Пфайфера і, схопивши його за Комір, підвів на ноги.

— Пішли! Мерщій!

Огрядне тіло пропагандиста зникло за дверима.

За десять хвилин викликали шофера. Той мовчки підвівся і, кинувши присутнім: «Прощайте», — вийшов слідом за макі.

— Генріх, я не можу, я не хочу, вони не мають права! — зойкнула Бертіна і зайшлася плачем. — Скажіть їм, що вони не мають права! Чуєте? Ви багатий, ви можете запропонувати їм грошей! О, чого ви на мене так дивитесь! Запропонуйте їм грошей, і вони нас відпустять! Я віддячу вам, Генріх! Я…

— Гольдрінг! — почулося з дверей.

Бертіна відсахнулася від нього і зойкнула.

Слідом за своїм конвоїром Генріх вийшов на залляте сонячним промінням подвір'я. Світло засліпило його, і він мусив примружити очі.

— Іч, який красень! — долинув до нього жіночий голос.

З підбитим оком, з скуйовдженим волоссям, в якому стирчала солома, Генріх справді скидався на якогось розбишаку з проїжджої дороги.

— Попади до такого в руки, так одного вигляду злякаєшся! — кинула друга жінка першій.

— А йому вже не доведеться когось лякати! — заспокоїв жінок макі, що супроводив полоненого. — Ану, ти. рушай вперед, до штабу!

У кімнаті, куди зайшов Генріх, сиділо троє. Два макі — в типовому одягу французьких селян, один — в приношеному німецькому мундирі.

— Ви хто? — озираючи полоненого з ніг до голови, запитав сивоусий француз.

Генріх назвав себе, звання і посаду. Сивоусий звірив з документами, які тримав у руках.

— Важна персона! — поганою французькою мовою кинув той, що був у німецькому мундирі.

— Знаєте розташування вашої дивізії і чисельність гарнізону по населених пунктах?

— Я прошу провести мене до командира загону, — твердо промовив Генріх.

— Він, здається, і тут хоче диктувати свої умови! — сміючись, вигукнув макі, одягнений у німецький мундир. — Поясніть йому, Олівьє, що він у полоні, а не на дипломатичному прийомі!

Генріх пильніше придивився до обличчя макі, який кинув цю фразу. Так, він не помиляється — перед ним росіянин: широке кругловиде обличчя з типово слов'янськими рисами, біляве волосся, а головне, цей акцент…

— Коли я хочу побачити командира, то я знаю, для чого це мені потрібно! — чистісінькою російською мовою сказав Генріх.

Коли б раптом вибухнула бомба, це справило б менше враження, ніж ці слова.

— Земляк, чи що? — здивовано запитав росіянин, з цікавістю придивляючись до Генріха.

— Мені потрібен командир. Більше я нічого не скажу.

— Мельников, покличте командира! — наказав сивоусий французькою мовою.

Той, кого назвали Мельниковим, вийшов, ще раз окинувши допитливим поглядом полоненого.

За хвилину він повернувся в супроводі чоловіка, зодягненого в звичайний цивільний костюм. Глянувши на нього, Генріх поспішно відвернувся.

— Ви хотіли бачити мене? — запитав командир загону, звертаючись до полоненого.

— Так, вас, і розмовляти тет-а-тет, — посміхаючись, відповів Генріх і поволі повернувся до нього обличчям. В очах командира можна було прочитати здивування, потім здогадку, нарешті, вони ніби засвітилися зсередини і в них спалахнули веселі вогники.

— Залиште нас самих! — наказав командир присутнім.

Ті вийшли.

— Боже мій, яким чином і в якому вигляді! — радісно промовив Андре Ренар, простягаючи Генріху обидві руки.

— Для того, щоб потиснути мої