Віннету І - Карл Фрідріх Май
Цього я і домагався. Тож я підбіг до нього, підняв і замість того, щоби бігти до дерева, спокійно підійшов до вождя. Він закричав від люті і кинувся на мене. Але я підніс томагавк і попередив його:
— Стій, Інчу Чуна! Ти знову недооцінив Убивчу Руку. Ти хочеш мати у голові свій власний томагавк?
Він зупинився.
— Собако, як ти втік від мене у воді? Тобі допоміг Злий Дух!
— Не думаю! Якщо вже говорити про духів, то радше мені допоміг Маніту, який був на моєму боці.
Вимовивши ці слова, я побачив, як у нього зблиснули очі, а тому знову попередив його:
— Ти збираєшся напасти на мене, я бачу це. Але не роби цього, бо це небезпечно! Я не хочу, щоб із тобою або Віннету щось трапилося, бо симпатизую вам. Але якщо ти…
Договорити я не встиг. Його обличчя аж спотворилося від люті. Він простягнув руки і кинувся на мене голіруч. Він уже думав, що дотягнеться до мене, але я ухилився. Сила, з якою він хотів кинути мною об землю, змусила його самого впасти долілиць. Тож я миттю опинився біля нього, поставив своє ліве коліно на його одну руку, а праве — на другу, і, вхопивши лівою рукою його за шию, замахнувся томагавком, і крикнув:
— Інчу Чуна, ти просиш мене помилувати тебе?
— Ні.
— Тоді я розсічу тобі голову.
— Убий мене, ти, собако! — хрипко промовив він, марно намагаючись визволитися від мене.
— Ні, ти будеш жити, бо ти — батько Віннету, але я мушу знерухомити тебе. Ти змушуєш мене до цього.
І я вдарив його тупим кінцем томагавка по скроні — він хрипко зойкнув, а його тіло випросталося. З протилежного берега це виглядало так, ніби я убив його. Там закричали ще сильніше. Після цього я зв’язав переможеного його ж ременем, підтягнув до кедра і поклав на землю. Я змушений був зробити цей безглуздий вчинок, бо, згідно з нашою домовленістю, я повинен був дійти до кедра. А потім я побіг назад до води, бо побачив, що у річку стрибнуло багато червоношкірих на чолі з Віннету. Якщо апачі вирішать не дотримуватися свого слова, то це може стати небезпечним для мене і моїх друзів. Тому я закричав їм ще з берега:
— Пливіть назад! Вождь живий, він просто знепритомнів. Але якщо ви підійдете ближче, то я змушений буду вбити його. Нехай ближче підійде тільки Віннету! Я хочу говорити з ним.
Вони не зважали на це попередження. Тоді Віннету крикнув їм кілька слів, які я не зрозумів, і вони, послухавшись його, повернулися назад. Приплив до мене тільки він один. Я чекав на нього на березі.
— Добре, що ти не привів зі собою воїнів, — сказав я. — Бо це було б небезпечно для твого батька.
— Ти справді не вбив його томагавком?
— Він змусив мене знерухомити його, бо не хотів послухатися.
— Але ж ти міг його вбити! Він був у твоїх руках!
— Я не люблю вбивати навіть ворогів. Не кажучи вже про чоловіка, який є батьком Віннету: і вже тільки через це я його поважаю. Ось його зброя! Вирішуй, чи я переміг.
Він узяв томагавк, який я дав йому, і уважно подивився на мене. Його погляд ставав усе лагіднішим і поволі перетворився на захоплений. Врешті він вигукнув:
— Що ти за чоловік, Вбивча Рука? Хто може зрозуміти тебе?
— Ти навчишся мене розуміти.
— Ти віддаєш мені цю сокиру, не знаючи, чи дотримаємося ми слова! Але ти міг би боронитися нею. Ти знаєш, що цим ти віддаєш себе у мої руки?
— Звичайно! Але я не боюся, бо в мене завжди залишаються мої кулаки, а Віннету — не брехун, а шляхетний воїн, який ніколи не порушить свого слова.
І тут він простягнув мені свою руку. Його очі блищали.
— Ти маєш рацію. Тепер ти вільний разом із іншими блідолицими, окрім чоловіка на ім’я Раттлєр. Ти довіряєш Віннету, тож і він тобі довіряє!
— Ти довірятимеш мені так само, як і я тобі. Зачекай-но трохи! А тепер ходімо до твого батька!
— Так, ходімо! Бо після удару Вбивчої Руки можна померти, навіть якщо Вбивча Рука і не збирався нікого вбивати.
Ми підійшли до кедра і розв’язали руки вождя. Віннету оглянув його і сказав:
— Він живий, але після того, як отямиться, у нього ще довго болітиме голова. Я не можу залишитися тут, тому пришлю до нього кількох чоловіків. Нехай мій брат Вбивча Рука іде за мною!
Він уперше назвав мене братом. Згодом я часто чув це звертання з його вуст, і це завжди звучало поважно, віддано і правдиво!
Ми повернулися до річки і перепливли її назад. Червоношкірі стояли на березі і зацікавлено