Українська література » Пригодницькі книги » Вершник без голови - Майн Рід

Вершник без голови - Майн Рід

Читаємо онлайн Вершник без голови - Майн Рід
променем світанку вона в сідлі. Не минає і двох годин, як вона вже їде — ні, не прямою дорогою, що веде до Ріо-Гранде, а берегом річки Аламо!

Чому ж вона заїхала аж туди? Чи не збилася з дороги?

Ні, начебто не схоже, що вона заблудила. Хоч обличчя її сумне, але тривоги на ньому не видно. До того ж кінь її неухильно скаче вперед, вочевидь керований твердою рукою.

Ісідора не заблудила, не збилася з дороги.

Та було б краще для неї, якби вона заблудила.

Розділ LVI

ПОСТРІЛ У ДИЯВОЛА

Цілу ніч хворий не спав. Часом він лежав тихо, часом нестямно кидався на ліжку й марив.

Цілу ніч старий мисливець сидів біля нього й слухав його безладну маячню.

Те, що він почув, тільки підтвердило його попередні умоглядні висновки: що мустангер закохався в Луїзу Пойндекстер і що її брата вбито.

Другий висновок за будь-яких обставин засмутив би старого. Але зіставлений з тим, що Зеб тепер знав, він був просто-таки приголомшливий.

Зебові думки перескакували з одного на інше: сварка — капелюх — плащ… Його кидало в дрож від цього заплутаного клубка лиховісних загадок, що постав перед його внутрішнім зором. Ще ніколи тямовитий Зеб не був такий спантеличений. І він аж стогнав від безпорадності.

Він не дослухався до звуків за дверима, бо знав: якщо тій приїдуть, то не вночі. Тільки раз він вийшов з хатини, вже аж над ранок, коли місячне світло почало зливатися з першим промінням світанку.

Підняв його Тара. Блукаючи серед заростей, собака раптом протягло й тужливо завив, а тоді сполохано вбіг до хатини.

Загасивши свічку, Зеб тихенько вийшов за двері й прислухався.

Нічні голоси прерії чомусь мовчали. Можливо, їх урвало виття собаки. Але чому собака завив?

Старий мисливець спершу оглянув лужок перед хатиною, потім обвів поглядом узлісся й темний затінок дерев.

Нічого незвичайного він там не побачив.

Він звів очі на крутосхил, що темною смугою тягся на тлі неба; з обох боків над ним здіймалися крони високих дерев, що росли внизу. Між тими деревами був проміжок, кроків п'ятдесят завширшки, — Зеб знав, що то горішній край урвища, за яким розляглася відкрита рівнина.

Ту грань між світлом і темрявою було видно виразно, як удень, бо небо за нею осявав яскравий місяць. Навіть змія не проповзла б там непомічена. Але й там Зеб не побачив нічого.

Зате дещо почув. З рівнини, начебто неподалік від краю урвища, до нього долинув тихий звук. Скидалося на те, що десь там кінь черкнув підковою об камінь. Принаймні так здалося Зебові, і він нашорошив вуха: чи не почує знов такого звуку.

Звук не повторився, але скоро мисливець упевнився, що його здогад був слушний: з-за дерев з'явився кінь і пішов далі краєм урвища.

На коні сидів вершник. І кінь і вершник чітким силуетом вирізнялися на ясно-сапфіровому тлі неба.

Кінь був досконалої будови — немов викарбуваний рукою справжнього митця. Постать вершника видно було тільки від сідла до плечей. Ноги зливалися з силуетом коня, хоч поблискування острог і стремен свідчило, що вони на місці; а от над плечима не видно було нічого — навіть і знаку голови!

Зеб Стамп протер очі й подивився, потім знов протер очі й подивився. Ні, ніщо не змінилося. Нехай би він і сто разів протирав очі, та однаково побачив би те саме — вершника без голови.

Так, він бачив вершника без голови, в цьому годі було сумніватися, — бачив, як його кінь іде понад урвищем повільною, але рівною ступою і зовсім безгучно, немов не йде, а пливе, як ото пливуть «живі картини» в чарівному ліхтарі.

Те видовище тривало не одну мить: Зеб мав змогу спостерігати його довший час і розгледіти все добре — цілком досить, аби переконатися, що то не привиддя і не якась інша омана чуттів.

І зникло воно не враз, а поволі, поступово: спершу голова коня, тоді шия і груди, потім примарна й водночас чудернацька постать вершника і, нарешті, крижі коня та його довгий розмаяний хвіст.

— Боже правий!

Цей вигук злетів з уст Зеба Стампа не з дива, що вершник без голови зник. Якраз у тому не було нічого дивного: просто герой "вистави перетнув сцену і зайшов' за лаштунки — крони дерев над краєм урвища.

— Боже, правий!

Двічі вихопився у старого мисливця цей вигук безмежного подиву, і обидва рази з тону його було чути, який він приголомшений.

Те саме виказував і весь його вигляд. Попри всю Зебову хоробрість, по тілу його перебігав дрож, а темні від тютюнової жуйки губи аж побіліли. Якийсь час він стояв не озиваючись, так наче після тих двох вигуків йому одібрало мову.

Нарешті він здобувся на слово.

— Побий мене грім! — пробурмотів він ледь чутно, все ще не спускаючи очей з того місця, де щойно востаннє майнув хвіст коня з таємничим вершником. — Оце-то страхіття, не будь я Зебулон Стамп! Таки правду казав ірландець. А я думав, що все те йому привиділося з п'яних очей. Аж ні. Він насправді бачив його, так само, як оце я. Тож не дивно, що той бевзь так перепудився. В мене й самого досі жижки трусяться. Боже правий, що ж це може бути?.. — Він на хвилю замислився, тоді заговорив знову: — Що ж воно може бути? Хай йому чорт, не знаю, що й подумати. Коли б це не вночі або трохи ближче, я б роздивився до ладу… Ха! А чом би мені й не підійти до нього ближче? Я не я буду, як не спробую! Не з'їсть же він мене, хай би то був і сам нечистий! А коли то й він, я ще побачу, чи всидить він у сідлі, як дістане кулю в груди. Ну ж бо, ходім познайомимося з тією потворою, хоч би що воно було.

Мовивши так, старий мисливець нечутно подався між деревами до стежки, що вела нагору. По рушницю йому йти не довелося, бо він узяв її з собою, ще коли вибіг із хатини, стривожений виттям собаки. І якщо вершник без голови був істотою земною, з плоті й крові, а не якоюсь потойбічною проявою, Зеб Стамп цілком міг сподіватись побачити його знову.

Коли він дивився на вершника від дверей хакале, той їхав просто до виярка, яким можна було спуститися згори в долину. Тією ж таки стежкою подався й Зеб, і, якщо

Відгуки про книгу Вершник без голови - Майн Рід (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: