Вершник без голови - Майн Рід

— Ні, ні! Я мала на думці не гроші. Це інший борг… борг вдячності.

— Пхе! Ото й тільки? То його дуже легко віддати, і розписки не треба. Але платити такий борг зараз марно: хазяїн однаково не второпає, що ви говорите. Коли він прийде до тями, я скажу йому, що ви тут були й усе заплатили.

— А все-таки, чи можна його побачити?

— А все-таки не можна.

— Сеньйоре, мені це дуже потрібно.

— Мало що вам потрібно. Мене залишено тут вартувати й суворо наказано не пускати нікого до хатини.

— Це не може стосуватися мене. Я його друг. Я друг дона Морісіо.

— А звідки Фелімові О'Нійлу це знати? Хоч яке гарненьке у вас личко, а може статися, що ви хазяїнові не друг, а лютий ворог. Небом присягаюся, дивлюсь я оце на вас, і воно таки на те схоже.

— Мені треба побачити його! Треба! І я його побачу!

З цими словами Ісідора зіскочила з коня й рушила до дверей.

Її рішучий вигляд і не по-жіночому розгніване обличчя напоумили ірландця, що настав час виконати настанови Зеба Стампа й що він надто довго з цим зволікав. Квапливо шаснувши до хатини, він повернувся, озброєний томагавком, і вже хотів був пробігти повз мексиканку, коли раптом спинився, побачивши в її руці пістолет, націлений просто йому в голову.

— Киньте сокиру! — крикнула вона. — Негіднику, тільки замахніться на мене, і то буде останній ваш рух!

— Замахнутися на вас, пані? На вас? — пробелькотів колишній конюх, якому перед тим аж мову одібрало зі страху. — Боже мій! Та хіба ж я на те його взяв? Ніколи в житті! На чому хочете присягнуся — хоч на хресті, хоч на Біблії. Щира правда, пані, я взяв цю сокирку зовсім не проти вас!

— А навіщо ж ви її взяли? — спитала Ісідора, вже розуміючи, що помилилася, і опустила пістолет. — Для чого вам ця зброя?

— Тільки виконати наказ, який мені дано, їй же Богу! Тільки зрубати гілку з кактуса — онде він, бачите? — і застромити її під хвіст отій старій конячині. Ви ж дозволите мені це зробити?

Тепер замовкла мексиканка, вражена такою нісенітницею. Химерний чолов'яга, що стояв перед нею, навряд чи міг замишляти щось лихе. Його вигляд і поведінка були скоріш кумедні, аніж ворожі, і викликали не страх чи гнів, а посмішку.

— Мовчанка однаково що згода. Дякую, — сказав Фелім і, вже не боячись, що його підстрелять по дорозі, помчав на край лужка, де й зробив усе точнісінько так, як звелів йому Зеб Стамп.

Ісідора, що спершу замовкла з подиву, мовчала й далі, бо тепер їй просто нічого було сказати. А потім узагалі стало неможливо мовити хоч слово. Тільки-но колючки опинилися під хвостом Зебової кобили, як довкола розлігся пронизливий вереск і тупотіння копит знавіснілої з болю тварини, за нею похмуро завив собака, а із заростей ураз озвався лункий хор звірів, птахів та комах, — і за всім тим лементом можна було б почути хіба тільки громовий голос Стентора.[68]

Навіщо влаштовано це незбагненне дійство? І як його тепер спинити?

Ісідора мовчки дивувалася. Нічого іншого їй і не лишалось. Поки тривала та пекельна веремія, годі було й думати дістати якесь пояснення від дивака, який її зчинив.

А сам він тим часом повернувся до дверей хакале й знову став на порозі із вдоволеним виглядом актора, що виконав свою роль у виставі і тепер може зайняти місце серед глядачів.

Розділ LVIII

ВІДСТРАШЛИВИИ ПОЦІЛУНОК

Той дикий ґвалт тривав добрих десять хвилин: кобила верещала, мов недорізане порося, а собака вторував їй тужним виттям, що відлунювало між крутосхилів обабіч річки. Певне, ті звуки розлягались не менш як на милю довкола, і Зеб Стамп, що навряд чи міг зайти так далеко, неодмінно мусив почути їх.

Не маючи сумніву, що мисливець одразу ж поспішить на сигнал, ним же самим придуманий, Фелім твердо стояв на порозі хакале й тішив себе надією, що непрохана гостя більш не пориватиметься зайти, принаймні доти, доки він за це відповідає. Незважаючи на її запевнення, він і досі підозрював її в підступних намірах щодо його господаря — а то чого ж би Зеб Стамп так турбувався, щоб його негайно викликали з лісу?

Сам Фелім уже й не думав опиратися. Перед його очима все ще стояв блискучий пістолет, і він не мав ніякої охоти сваритися з тією дивною вершницею. Коли б на варті був тільки він, мексиканка могла б безборонно зайти до хатини.

Та, крім ірландця, хатину охороняв ще один, куди надійніший сторож, що, захищаючи свого господаря, не відступився б і перед цілою батареєю важких гармат. То був Тара.

Поведінка собаки свідчила, що він не просто збуджений безпричинною тривогою. Його протягле лунке виття раз у раз змінювалося уривчастим злим гавкотом. Тара пильнував за непроханою гостею від самого початку, і її дії здалися йому ворожими. Отож він став біля дверей попереду Феліма, грізно вишкіривши ікла й усім своїм рішучим виглядом даючи зрозуміти, що зайти до хатини можна тільки через його труп.

Ісідора не виказувала ніякого наміру ризикувати.

Та й не мала такого наміру. В ту хвилину нею володіло тільки одне почуття — подив.

Вона стояла непорушно, навіть не пробуючи заговорити, і чекала, що буде далі. Такий чудернацький початок обіцяв і відповідний фінал. І вражена мексиканка терпляче дожидала його. Її недавня тривога зовсім розвіялась. Те, що вона бачила, було надто сміховинне, щоб викликати побоювання, але водночас і надто незрозуміле, щоб сміятися. На обличчі в чоловіка, що так чудно поводився, теж не видно було й тіні усміху — воно весь час лишалося цілком серйозним, хоч яку кумедну штуку він утнув, і немовби застерігало, що все це аж ніяк не жарт.

Так вона й стояла на місці, безпорадна й розгублена, аж поки з-за дерев з'явився височенний чоловік у вицвілій сукняній куртці, з довжелезйою рушницею в руках і, широко ступаючи, майже бігцем, попростував до хакале.

Коли мексиканка побачила того прибульця, на обличчя її знов набігла тривога, і тендітна рука міцніше стиснула ще не схований пістолет.

Ісідора зробила це почасти з остороги, почасти машинально. Але то був цілком природний порух при появі такого страхітливого на вигляд незнайомця, що з суворим і занепокоєним обличчям поспішав до хатини.

Та коли він вийшов на галявину, картина враз змінилася. Чоловік з рушницею так і став з розгону, і