Вершник без голови - Майн Рід
То була коротка мить. Уся та німа сцена тривала не більш як кільканадцять секунд.
Нарешті Луїза Пойндексвер рвучко повернулася і вийшла з хатини. В оселі Моріса Джеральда їй місця не було.
Ісідора також метнулася до дверей. І її гнала геть та сама думка, може, ще й болісніша. У хатині Моріса Джеральда їй місця не було!
Здавалось, обидві однаково квапилися якнайшвидше поїхати, втекти звідти, де розбились їхні серця.
Сірий кінь стояв ближче до хатини, ніж плямиста лошиця. Ісідора пешпа скочила в сідло і рушила. Коли вона проїжджала повз свою суперницю, та вже теж була в сідлі й тримала в руках поводи.
Вони знов обмінялися поглядами, і ні в тому, ні в тому не було радості перемоги, але не відбивалося й прощення. У погляді молодої креолки химерно зливалися смуток, гнів і подив, а останній погляд Ісідори, підкріплений коротким брутальним словом, страшним в устах жінки, палав безсилою люттю.
Розділ LX
ЧАРІВНА ПРОВІДНИЦЯ
Якби можна було порівняти те, що діється в природі і в людській душі, навряд чи знайшлися б дві супротивніші речі, діж сліпучо-ясне небо над Аламо й чорний морок у серці Ісідори, коли вона мчала геть від хакале Моріса-мустангера. У грудях її бурхали шалені почуття, а над усе — жадоба помсти. То була якась нелюдська, пекельна втіха, що не давала мексиканці впасти в розпач, і коли б не це, Ісідора, напевне, зламалася б під тягарем свого страшного горя.
Сповнена лиховісних дум, Ісідора їде в затінку під рясними кронами дерев. Не полишають її ті думи й тоді, коли вона зводить очі на крутосхил і бачить над ним ясну, немов усміхнену блакить неба. Їй навіть здається, що й саме небо насміхається з неї!
Перш ніж піднятися нагору, вона спиняв коня і з хвилину стоїть під розложистим кипарисом. Його темне шатро миліше її зажуреному серцю, ніж яскраве сонячне сяйво.
Та не це змусило Ісідору спинитися. У неї несподівано майнула думка, темніша від тіні кипариса. Ця думка тьмарить їй чоло, зсуває докупи брови над палкими чорними очима, спотворює люттю все її обличчя, аж білі зуби хижо блискають з-під отіненої темним пушком верхньої губи. Здається, в ній нема тепер нічого доброго, нічого жіночного, крім хіба вроди, і нею цілком заволоділи демони зла.
Оті ж бо демони й зупинили мексиканку, навіявши їй ще не усвідомлений до кінця чорний замір. І ось тепер його виказують мовлені півголосом слова.
— Треба було мені вбити її на місці! А може, повернутись і… Ну, а як я і вб'ю її, що це зарадить? Його серця однаково не повернути — воно втрачене для мене, втрачене без вороття! Атож, ті страшні слова йшли із самої його душі, де живе тільки ї ї образ. А для мене ніякої надії не лишилось!.. Ні, це він має вмерти, той, що розбив моє серце! Убити його? А що ж тоді? Чим буде моє життя? Нескінченною пекельною мукою!.. О Боже, а тепер хіба це не мука? Мені вже несила зносити її. Я не маю для себе розради, окрім помсти. І не тільки вона, а й він — обоє мають умерти!.. Але не тепер, коли він не знатиме, від чиєї руки загине. Ні, нехай знає, що це кара, і нехай знає, хто його скарає. О матір Божа, дай мені сили звершити свою помсту!
Ісідора вдаряє коня острогами й чимдуж поганяє його виярком угору.
Виїхавши на рівнину, вона не спиняється, не дає коневі навіть одсапатись, а мчить шаленим чвалом немовби й не знати куди. Вона не спонукав коня словом, ані поводами, і тільки гострі остроги женуть його вперед. Полишений на самого себе, кінь мчить тією самою дорогою, якою прискакав сюди. Ця дорога веде на Леону. Та чи туди треба його вершниці?
А вершниця начебто й сама того не знає. Похиливши голову, заглиблена в свої думки, вона скам'яніло сидить у сідлі й не помічає нічого навколо, навіть того, яким шаленим чвалом скаче її кінь. Не помічає й вершників, що з'явилися неподалік, аж поки її задуми не порушує форкання власного коня, що раптом рвучко спиняється.
Аж тоді вона бачить серед прерії кінний загін.
Індіанці? Ні, білі — судячи не так з кольору шкіри, як з кінської збруї і з того, як вони сидять у сідлах. Про це свідчать і їхні бороди, хоч кольору облич зовсім не видно під густим шаром куряви, яку збивають на висушеній рівнині копита коней.
— Техасці, — тихо мовить Ісідора, тепер уже певна цього. — Мабуть, це рейнджери,[70] шукають команчів. Але ж індіанців тут бути не може. У селищі казали, що вони тепер десь ген по той бік.
Хоч молода мексиканка й не має особливих причин стерегтися техасців, проте й зустрічатися з ними не прагне. Їй до них байдуже, й іншим разом вона б не обминала їх, але сьогодні, прибита горем, не хоче, щоб її про щось розпитували й розглядали цікавими очима.
Ще можна уникнути зустрічі. Вона стоїть за кущами, і вершники, здається, її не помічають. Досить повернути назад у чагарник, і вони проїдуть Далі, так і не побачивши її.
Ісідора вже береться за поводи, коли її кінь, гучно заіржавши, перешкоджає цьому намірові. Йому відповідають іржанням зо два десятки інших коней, і техасці помічають і його, і вершницю.
Але й тепер вона, як захоче, ще може поскакати геть. За нею, звісно, поженуться, проте хтозна, чи доженуть, а надто в заростях, на кручених стежках, так добре їй знайомих.
Ісідора вже повертає свого коня, та майже тієї-таки миті знов напинає поводи й стає лицем до вершників, які тепер чимдуж поганяють до неї.
Цю раптову переміну наміру пояснюють слова, що їх вона тихо мовить сама до себе.
— Рейнджери? Ні, вони надто добре вдягнеш як на тих голодранців. Мабуть, це загін, про який я чула в селищі. Той, що поїхав на пошуки на чолі з батьком… Атож, це таки вони. Ось і нагода помститися, вона сама знайшла мене. Виходить, така Божа
