Вершник без голови - Майн Рід
Небезпека йому загрожувала, але зовсім інша.
— Ну от, містере Феліме, — мовив мисливець, закінчивши свої лікарські клопоти, — ми зробили йому все, що можна було зробити зовні, і тепер саме час подбати про його нутрощі. То ти кажеш, ніякого харчу в домі нема?
— Ані крихти, містере Стампе. А ще гірше, що й випити нема чого. Ніде ні крапелиночки.
— Це ти, клятий п'янюго, все вижлуктив! — гримнув Зеб, і лютий вираз його обличчя свідчив, що ця звістка вразила і його. — Тут було стільки питва, що вистачило б, аж поки хлопчина одужає. А тепер що робити?
— Бога ради, містере Стампе! Ви мене даремно кривдите! Даремнісінько. Я пив тільки з малої фляжки. А бутля спорожнили оті бісові індіанці. Щиру правду вам кажу.
— Брехні! Ти б так не впився самим тим, що було у фляжці. Я ж тебе, клятого ненажеру, добре знаю. Напевне, й до бутля не раз прикладався.
— Всіма святими присягаюся…
— Під три чорти твоїх святих! Жодна розумна людина не вірить у те кодло… Ну що ж, годі вже про це. Ти висмоктав усе віскі — і край. Тепер ближче як за двадцять миль його не дістанеш, отож так і буде.
— Боже, оце-то лихо!
— Припни свого бісового язика і слухай, що я скажу. Без питва ми сяк-так обійдемось, а ось конати з голоду нам ні до чого. Хлопчина онде зовсім охляв. Певно, вже хтозна-відколи не мав і ріски в роті. Та й сам я такий голодний, що ладен їсти й койота, а від смаженої індичини й поготів не відмовився б, бо вона ж таки напевне смачніша від койота. Одначе, щоб їсти смажену індичину, треба мати індика, і на Аламо здобути його не так уже й важко. Отож ти лишишся тут і доглядатимеш хлопчину, а я пройдуся берегом, може, й натраплю десь того булькотуна.
— Я зроблю все як треба, містере Стампе, можете мені…
— Помовч, доки я скінчу!
— І словечка більш не зроню, їй-Богу!
— Тож мовчи і слухай. Є одне діло, і я маю бути певен, що ти в ньому не схибиш. Річ ось у чім. Якщо сюди хтось набреде, поки мене не буде, ти зараз же даси мені знати. Ту ж таки мить, зрозумів?
— Авжеж. Так і зроблю, будьте певні.
— Гляди ж, я покладаюся на тебе.
— Можете мені вірити. Тільки от, містере Стампе, як це зробити? Як я дам вам знати, коли ви зайдете десь далеко й не почуєте мене? Що тоді робити?
— Ну, навряд щоб я зайшов надто далеко. Таким раннім ранком індики мають гуляти й поблизу… Одначе все може бути, — сказав Зеб, подумавши. — Рушниці в хатині нема? Або й револьвер згодиться.
— Нема ні того, ні того. Панич забрав із собою, коли востаннє їхав до селища. То, мабуть, там і залишив.
— Кепсько. Я ж і справді можу тебе не почути… Уже переступивши поріг, Зеб спинився й знов замислився.
— Дарма! — вигукнув він за хвилину. — Придумав! Ось як ми зробимо. Бачиш мою стару худобину? Онде вона припнута під деревами.
— Бачу, містере Стампе. Певно, що бачу.
— А отой колючий кактус на краю галявини бачиш?
— Ну звісно.
— От і молодець. А тепер слухай. Коли я піду, не забувай визирати за двері, а як хтось сюди поткнеться, біжи мерщій до того кактуса, зріж гілку, де найбільше колючок, і застроми її конячині під хвіст.
— Боже мій, та навіщо ж мені отаке робити?
— Гм, мабуть, треба-таки пояснити тобі, — задумливо мовив Зеб, — а то ти ще, гляди, чогось не того наробиш. Бачиш, Феліме, коли б сюди без мене хтось над'їхав, я маю одразу ж знати про це і притьмом повернутися. Далеко я не піду, але ж однаково можу не почути, як ти гукатимеш. Коняка зробить це краще за тебе. Тільки запхай їй кактуса під самий хвіст, і нехай собі верещить. А вже її я не почую, хіба що як лежатиму мертвий. Отож, Феліме, зроби все точнісінько як я тобі кажу.
— Усе так і зроблю, щоб я пропав!
— Гляди ж бо. Від цього може залежати життя твого хазяїна.
Промовивши це останнє застереження, мисливець почепив на плече свою довгу рушницю й пішов від хатини.
— Він таки має голову на в'язах, цей старий, — озвався Фелім, коли Зеб уже не міг його почути. — Тільки чого це він так боїться, щоб хтось сюди не приїхав? Мовляв, якась небезпека, і паничеве життя від цього залежить? Еге ж, саме так він і сказав. І звелів визирати за двері. То, мабуть, треба одразу ж піти подивитися.
З цими словами він вийшов за двері й пильно оглядів усі стежки, що вели до хатини. Тоді повернувся й став на порозі, мов солдат на варті.
Розділ LVII
СИГНАЛ ТРИВОГИ
Фелімове чатування тривало недовго. Не минуло й десяти хвилин, як до нього долинуло тупотіння кінських копит, сповіщаючи, що хтось їде берегом річки до хатини.
Серце його шалено закалатало в грудях.
Густі дерева заважали Фелімові побачити вершника, і він не міг знати, що за гість наближається до хакале. Але з тупотіння копит було чути, що скаче один кінь, і оце й збудило в ірландцеві страх. Він злякався б куди менше, якби почув, що їде цілий загін. І хоч добре знав, що це не може бути його господар, проте не мав ніякої охоти знову зустрітися з вершником, що так скидався на нього всім, окрім голови.
Спершу в Феліма майнула думка перебігти галявину й вчинити так, як звелів йому Зеб Стамп. Але зі страху він завагався й лишився на місці, аж поки побачив, що боятись нема чого: незнайомий вершник був з головою.
— Авжеж, онде вона, голова, — мовив собі Фелім, коли вершник виїхав з-за дерев і спинився на краю галявини.— І голова, і обличчя, та ще й доволі гарне. Тільки от невеселе, наче він сьогодні поховав свою бабусю. Дивний якийсь хлопчина, їй-право. А ніжки які маленькі!.. Милий Боже, та це ж бо жінка!
Поки ірландець отак міркував — то вголос, то мовчки, — людина на коні проїхала ще зо два кроки й знову стала.
Придивившись до неї ближче, Фелім побачив, що не помилився,
