Вершник без голови - Майн Рід

Почалася борьба, яка скінчилась тим, що Зеб обхопив молодого ірландця своїми дужими ручиськами й виніс на берег.

Та й це ще був не кінець. Як тільки Зеб розтулив свої обійми, мустангер підхопився і прудко, так наче йому й не заважала скалічена нога, побіг до пеканового дерева.

Мисливець угадав його намір. З височини свого велитенського зросту він уже побачив закривавлений ніж, що лежав на плащі. Ото по нього й шаснув мустангер!

Зеб кинувся навздогін і, знову схопивши знавіснілого молодика в свої ведмежі обійми, відтяг його від дерева.

— Сюди, Феліме! — гукнув він. — Мерщій сховай того ножа. В хлопчини потьмарився розум. Він увесь аж пашить. Це гарячка.

Фелім умить прибіг і, здершись на дерево, забрав ножа.

Але боротьба ще не скінчилася. Хворий знову напав на свого рятівника. Він голосно кричав, погрожував і знай поводив очима, що палали шаленим вогнем.

Не менш як десять хвилин тривав той відчайдушний двобій.

Нарешті мустангер, геть знесилівши, упав горілиць на траву; по тілу його кілька разів перебіг дрож, з грудей вихопився хрипкий стогін, і він затих, так наче в ньому згасла остання іскра життя.

Гадаючи, що його господар помер, Фелім заходився жалібно голосити над ним по-ірландському.

— Ану замовкни, бісів дурню! — гримнув на нього Зеб. — А то він ще й справді пуститься духу від твого виття. Він такий мертвий, як і ти. Зомлів, ото й тільки. Судячи з того, як він мене гамселив, нічого страшного йому не подіялось. Атож, — провадив він далі, нахилившись і побіжно оглянувши хворого, — ніяких ран я не бачу. Коліно таки добре розпухло, але нога не зламана, бо він не міг би на неї ступити. А подряпини — то пусте. От тільки звідки вони взялися? Ягуар тут ні до чого. Схоже більше на пазури звичайнісінького кота… А-а, он воно що! Тут була бійка ще до того, як з'явилася ця плямиста звірюка. На хлопчину накинулися койоти! Хто б подумав, що тим підлим боягузам стане духу напасти на людину! А от же нападають, бісові душі, коли трапиться такий безпорадний каліка, як оце він тепер.

Усе те старий мисливець промовляв сам до себе. Фелім, невимовно щасливий з того, що «панич» живий і його життю нічого не загрожує, враз забув про свої жалі й відчув такий буйний захват, що аж пустився в танець, голосно щось вигукуючи й ляскаючи пальцями.

Його запал передався й собаці, і тепер уже обоє витанцьовували щось на зразок веселої ірландської джиги.

Зеб не звертав уваги на ті бурхливі веселощі: він знову схилився над непритомним мустангером, оглядаючи його.

Пересвідчившись, що небезпечних ран ніде немає, він випростався й придивився до речей, розкиданих довкола. Йому вже давно впала в око панама, що й досі була на голові в мустангера, і ще тоді, як він побачив її вперше, у нього сяйнула дивна думка.

Капелюхи з гайякільської трави, що їх неправильно називають панамами, на півдні не дивина — їх можна побачити і в Техасі, і скрізь. Але Зеб знав, що молодий ірландець звичайно носив мексиканське сомбреро — зовсім інакший головний убір. Проте він міг чомусь і відступити від свого звичаю.

А все ж таки, й далі роздивляючись той капелюх, Зеб не міг позбутися думки, що вже бачив його — саме його — на голові в когось іншого. Та зовсім не підозра, що теперішній власник капелюха здобув його якимось нечесним чином, спонукала старого мисливця нахилитись і зняти панаму з голови мустангера. Просто він сподівався знайти розгадку таємниці чи, краще сказати, цілої низки таємниць, якими марно сушив собі голову.

Зазирнувши всередину капелюха, Зеб побачив двоє прізвищ: новоорлеанського капелюшника, чия марка була приклеєна до наголовка зісподу, і друге, написане рукою й добре йому знайоме, — «Генрі Пойндекстер».

Тепер настала черга оглянути плащ. На ньому також були прикмети, які свідчили, що він належав тому ж таки власникові.

— З біса цікаво! — пробурмотів мисливець, утупивши очі в землю й глибоко замислившись. — Капелюхи, голови й усе інше. Капелюхи не на тих головах, голови не на тих місцях. Побий мене грім, щось воно тут не так! Якби мені не боліло так під лівим оком, де стукнув цей вояк, я б міг подумати, що й моя власна довбешка вже не в мене на в'язах!.. Він, звісно, не годен нічого пояснити, — додав Зеб, позирнувши на Моріса, — принаймні поки з нього не вийде гарячка. А коли воно буде, то й сам біс не знає. — Він з хвилину помовчав, про щось міркуючи. — Ну що ж, тут нам лишатися нема чого. Треба доправити його до хатини. Він написав на тій картці, що не може й кроку ступити. Це тільки гарячка додала йому трохи сили. А нога онде розпухла ще дужче. Нічого не вдієш, доведеться нести. — Старий мисливець знов замислився, немовби прикидаючи подумки, як це зробити. — Від цього бевзя годі сподіватися якоїсь ради, — провадив він, поглянувши на Феліма, який теревенив щось до Тари. — В того безсловесного пса більше глузду, ніж у нього. Ну, та нехай. Як дійдеться до діла, я таки завдам йому роботи, аж-аж. Ото тільки що б його придумати? Мабуть, треба зробити ноші. На це нам знадобляться дві жердини і плащ… або ж ковдра, яку приніс Фелім. Атож! Ноші — ось що нам потрібно.

Тепер і безтурботного ірландця було прикликано на допомогу.

Вони зрізали та обстругали два деревця, футів на десять завдовжки. Потім зробили дві коротші жердини, прив'язали їх до довших як поперечки, і на ту раму натягли спершу ковдру, а зверху, для міцності, — плащ. Вийшли такі собі грубі ноші, щоб покласти на них хвору чи п'яну людину.

І треба сказати, що мустангер, коли його понесли на тих ношах, більше скидався на п'яного, бо в гарячковій нестямі знову почав шаліти, і його довелося прив'язати до рами.

На відміну від звичайних, ці ноші несло не двоє людей, а людина і кінь. Передні кінці жердин прив'язали до Зебової «худобини», а задні тримав Фелім. Старий мисливець виконав свою обіцянку й справді завдав ірландцеві «аж-аж», і той погодився чи, краще сказати, скорився. А сам Зеб обрав собі куди легшу роль провідника.

Власне кажучи, Зеб Стамп нічого нового не вигадав. То була груба подоба мексиканського паланкіна, що його нерідко можна побачити на півдні Техасу. Зебові ноші різнилися від