Вершник без голови - Майн Рід
Навряд чи треба казати, що Фелімова розповідь ще дужче збила Зеба з пантелику. Досі йому належало тільки з'ясувати загадкове зникнення Генрі Пойндекстера, а тепер випливла ще одна загадка: і Моріс-мустангер не повернувся додому, хоч відомо було, що він виїхав із селища й, за словами слуги, обіцяв бути вдома ще вчора рано-ранці.
Та куди загадковіше було дивовижне твердження, ніби його бачили у прерії верхи на коні, але без голови — чи, власне, з головою, але не на в'язах, а в руці біля сідла. Це міг бути тільки якийсь жарт, а то що ж би ще.
Але ж і не час був для жартів: убито людину, добра половина селища вирушила на пошуки злочинця — і тим неймовірнішим здавалося, щоб гаданий убивця чинив отакі штуки!
Зеб Стамп стояв перед заплутаним клубком чи, сказати б, нагромадженням обставин: події без видимих причин, причини без видимих наслідків, злочини без імовірних мотивів, загадкові, мало не надприродні явища.
І нічне побачення Моріса Джеральда й Луїзи Пойндекстер, і сварка між мустангером та її братом, що викрив їхню таємницю, і від'їзд Моріса в прерію, і каяття Генрі та його рішення їхати слідом за ним і перепросити — уся ця низка подій була послідовна й цілком природна. Та далі починалися суперечності й плутанина.
Старий мисливець знав, як прихильно ставився Моріс Джеральд до Генрі Пойндекстера. Мустангер не раз говорив при ньому про молодого плантатора й ніколи не виказував до юнака найменшої неприязні, а тільки хвалив за щиру й великодушну вдачу. Отож здавалося неймовірним, щоб він отак зненацька обернувся з друга Генрі Пойндекстера на його вбивцю. Зеб Стамп повірив би цьому тільки тоді, якби побачив усе те на власні очі.
Старий мисливець «мізкував» уже добрих півгодини, та так і не спромігся розплутати той клубок начебто й однорідних, але не пов'язаних між собою обставин. Незважаючи на свій гострий розум і неабияке вміння міркувати, він не міг знайти вірогідної розгадки цієї таємничої багатоактної драми.
Єдине було для нього очевидне — це те, що четверо вершників, — на його думку, аж ніяк не індіанців, — вдерлися серед ночі до хатини мустангера й, цілком імовірно, мали якесь відношення до вбивства. Але поява тих невідомих у хакале, в сукупності з загадковим зникненням самого мустангера, наводила Зеба Стампа на ще сумніше припущення — що жертвою кривавого злочину став не тільки молодий Пойндекстер і що слід шукати в лісових хащах не одне мертве тіло, а двоє.
Коли старий мисливець остаточно дійшов висновку, що так воно, напевне, і є, з грудей його вихопилось тяжке зітхання. Він почував до молодого ірландця особливу прихильність, — майже як батько до рідного сина, — і сама думка про те, що його підступно вбито десь у глухій хащі й покинуто на поталу грифам та койотам, боляче вражала йому серце.
Подумки розваживши усе ще раз, Зеб знову зітхнув, а тоді, вже неспроможний сидіти без діла з тими болісними думами, підхопився на ноги й заходив туди-сюди, голосно присягаючись помститися вбивці.
Він був такий засмучений і розгніваний, що не помітив навіть, як до хатини звідкись прибіг мустангерів собака. І тільки почувши радісний Фелімів крик, мигцем позирнув на пса, але зараз же немовби й забув про нього, а отямився аж тоді, коли ірландець вражено заволав, уже гукаючи на ім'я його самого.
— Чого тобі, Феліме? Що сталося? Тебе вкусила змія?
— Містере Стампе, ви погляньте на Тару! Дивіться, в нього на шиї щось прив'язано! Коли він утік, цього не було. Що воно таке, як по-вашому?
Мисливець миттю звернув очі на собаку. І справді, на шиї в того був ремінець з оленячої шкіри, а на ньому висіло щось ніби малесенький пакуночок.
Зеб витяг з піхов ножа й швидко ступив до собаки. Той злякано відсахнувся, але потім, заспокоєний лагідними словами, зрозумів, що йому не хочуть заподіяти зла, і сам підійшов до мисливця.
Ремінець було вмить розрізано, пакуночок розгорнуто, і в Зебових руках опинилася… візитна картка! На ній, як і годиться, значилось ім'я власника, але було надряпано щось іще, начебто червоним чорнилом, а насправді — кров'ю.
Будь-який мисливець, хоч в якій би глушині він жив, уміє читати. Не був винятком і Зеб Стамп. Отож він одразу розібрав слова, нашкрябані на картці. Коли він їх прочитав, з уст його злетів вигук, зовсім не схожий на попередні тяжкі зітхання. В тому вигуку бриніла радість.
— Ну, хвалити Бога! — мовив він.— І спасибі старому вчителеві, що втовкмачував мені в голову шкільну науку… Твій хазяїн живий, Феліме! Живий! Ось поглянь… Ба, ти ж не вмієш читати. Та дарма. Він живий, живий!
— Хто? Панич Моріс? То подякуймо Богові й…
— Е, нема коли дякувати. Неси ковдру та реміння, а я піду приведу свою худобину. Та не барися! Ще півгодини згаємо — і буде запізно!
Розділ LIII
В ОСТАННЮ МИТЬ
«Ще півгодини згаємо — і буде запізно!»
З цими словами старий мисливець швидко подався від хатини.
Він мав рацію, тільки помилився в часі. Якби він сказав «півхвилини», це було б ближче до правди. Навіть тієї ж таки миті, коли мовлено ці слова, бідоласі, що написав записку кров'ю, прикликаючи на допомогу, знов загрожувала страшна небезпека: койоти повернулись і оточили його кільцем.
Та навіть не їх мав боятися той нещасний. Його чекала сутичка з іще грізнішим ворогом.
Читач уже, напевне, зрозумів, що той молодик у плащі й панамі — не хто інший, як Моріс Джеральд. Після описаного вище бою з койотами, врятований від неминучої загибелі вірним Тарою, він хотів тільки одного — спочинку. Отож, цілком певний, що чотириногий друг зможе захистити його й від чорних птахів, і від койотів, з якими він щойно бився, Моріс скоро заснув і спокійно проспав кілька годин.
Прокинувся він сам і, відчуваючи, що сон повернув йому трохи сили, знов почав думати про ті небезпеки, які чигали на нього довкола.
Собака врятував його від койотів і, певна річ, захистив би від їхніх нових наскоків, якби вони зважились напасти. Але доки ж усе те могло тривати? Вірна тварина була неспроможна зрушити його з місця, а лишитися там означало напевне вмерти з голоду, а то й від ушкоджень, яких він зазнав.
Він звівся на ноги, але тут-таки зрозумів, що ні стояти, ні йти не може. До болю в нозіu1076долучилася страшенна кволість, і, на превелику силу
