Вершник без голови - Майн Рід
Кінь увійшов просто в струмок, напився, а тоді вийшов на протилежний берег, проскакав відкритою місциною і зник у хащі.
Вершник не звернув уваги на простерте біля струмка тіло; та й кінь, побачивши його, лише форкнув, а поминаючи мертвих койотів, злякано сахнувся вбік. То була не дуже велика, але напрочуд гарна, досконалої будови тварина. А от вершник аж ніяк не відзначався досконалістю: йому бракувало голови!
Власне, голова в нього була, тільки не там, де належало. Вона стриміла біля луки сідла, впираючись у сідельну кобуру, і здавалося, ніби вершник тримає її в руці.
Страхітливе видовище!
Коли він проїжджав галявиною, собака загавкав і провів його до краю заростей. Він уже давно супроводив вершника без голови, біжучи слідом за ним, хоч би куди той поїхав. Та тепер він залишив того байдужого до нього супутника і, повернувшись до непритомного молодика, ліг поряд з ним.
Саме в ту мить бідолаха прийшов до тями й пригадав усе, що з ним сталося. Погладивши собаку, він знов простягся на траві, прикрив обличчя полою плаща, щоб захистити його від палючого сонця, і заснув.
Пес лежав біля його ніг і собі дрімав, але тільки уривцем. Раз у раз він підводив голову й сердито гарчав, коли крила грифів шурхотіли надто близько від нього.
Молодик щось бурмотів уві сні. З його уст злітали безладні слова, що виказували химерну плутанину думок: то він палко присягався комусь у коханні, то раптом заводив про якесь убивство.
Розділ LI
ДВІЧІ ОЧМАНІЛИЙ
Тим часом повернімося знов до відлюдної хатини на березі Аламо, яку так зненацька покинули картярі, що завітали в гості, поки господаря не було вдома.
Скоро вже полудень наступного дня, а господар і досі не повернувся. Колишній помічник стайничого з Баллі-баллаха знову сам-один у хакале і знову лежить на підлозі геть п'яний. Але це вже не те сп'яніння, свідками якого ми були останнього разу. Відтоді ірландець уже встиг протверезіти і тепер спить мертвим сном після нового звертання до бога вина.
Щоб усе стало зрозуміло, повернімось до тієї нічної години, коли гравці в монте так раптово подалися геть.
Коли Фелім побачив трьох червоношкірих дикунів, що сиділи коло столу й завзято різалися в карти, це витверезило його краще, ніж весь попередній сон. І хоч видовище було доволі кумедне, ірландець не добачив у ньому нічого смішного, що й засвідчив дикий крик, яким він привітав непроханих гостей.
Та далі було вже й зовсім не до сміху. А втім, що було далі, Фелім не дуже-то й збагнув. Пам'ятав тільки, що ті троє індіанських воїнів раптом облишили гру, покидали карти на підлогу й підскочили до нього з великими оголеними ножами; а потім звідкись з'явився четвертий, і всі вони так само раптово покинули його лежати на підлозі й, штовхаючись у дверях, подалися геть з хатини.
Уся та сцена тривала якоїсь півхвилини, і коли Фелім отямився від жаху, він знову був у хакале сам-один.
Чи то він спав, чи ні? Чи воно приверзлося йому сп'яну, чи просто наснилося? Чи все те діялося насправді? А може, то була ще одна незбагненна проява на зразок тієї, що й досі стояла в нього перед очима?
Та ні, не могло йому таке приверзтися. Він же бачив дикунів зовсім поруч і не міг помилитись: то були живі люди, і вони щось говорили незнайомою йому мовою. Певне, своєю індіанською говіркою, а якою ж би ще! До того ж на підлозі лишилися розкидані карти.
Фелім і не подумав підняти хоч одну карту й подивитися, чи вони справжні, а не ввижаються йому. І не тому, що був ще очманілий од віскі, — просто йому забракло духу. Він боявся, що ті підозрілі карти обпечуть йому пальці. Хто міг знати, чи не належали вони самому дияволові!
Хоч як плутались його думки, ірландець усе-таки зміркував, що лишатися в хатині йому небезпечно. Ті розфарбовані картярі могли повернутися, щоб закінчити свою гру. Вони ж бо залишили там не тільки карти, а й усе мустангерове майно. І так само раптово, як зникли, — а на те, певно, була якась поважна причина, — могли й з'явитися знов.
Гнаний цією думкою, Фелім не гаяв часу й, загасивши свічку, щоб ніхто його не помітив, крадькома вибрався з хатини.
Вийти у двері він побоявся. Лужок перед хатиною заливало місячне світло, а дикуни могли бути десь поблизу. Отож він виліз крізь задню стіну, знявши одну з кінських шкур і протиснувшись між стояками.
Аж ось він опинився надворі й навшпиньки гайнув у тінь під деревами. Та ледве встиг відійти трохи від хатини, як побачив попереду щось темне. Звідти долинали звуки, так ніби кілька коней гризли вудила й час від часу били копитом.
Фелім став і сховався за стовбуром кипариса. Визираючи звідти, він скоро впевнився, що то справді коні. Йому здалося, що їх там четверо, і належали вони, без сумніву, отим чотирьом індіанцям, що перетворили хатину мустангера на картярський дім. Як видно, коні стояли припнуті до дерева, але ж десь там-таки могли бути і їхні господарі.
Подумавши про це, ірландець уже хотів був повернути й податися в інший бік, як раптом звідти долинули гучні голоси — кілька чоловіків начебто комусь погрожували й щось наказували. Потім почулися уривчасті крики, в яких звучав жах, за ними гавкіт собаки — і все затихло. Тільки раз по раз шурхотіло в кущах і тріщали гілки — неначе кілька чоловік панічно тікали через підлісок.
Фелім наслухав далі, а ті звуки щомить гучнішали. Втікачі наближалися до його кипариса.
Стовбур кипариса тісно обступали молоді пагони, що росли від основи, утворюючи навколо дерева щось ніби вузькі темні ніші. В одну з таких ніш і шаснув Фелім і зачаївся в темряві.
Ледве "він устиг сховатись, як із заростей вибігли четверо й, не спиняючись ні на мить, кинулися до коней. Пробігаючи повз нього, вони щось говорили між собою; що саме — ірландець не зрозумів, але голоси їхні виказували жах. Та й уся їхня поведінка не лишала сумнівів щодо цього. Як видно, ті люди тікали від
