Вершник без голови - Майн Рід

Неподалік росло пеканове дерево. На його гілках футів за шість над землею висіли горіхи. Страдник поповзом, відчуваючи за кожним рухом нестерпний біль, добувся до пекана, сяк-так спромігся збити костуром кілька горіхів і трохи вгамував голод.

Що було діяти далі?

Податися куди-інде він не мав змоги. Найменший рух завдавав болю.

Він так і не знав, яких дістав ушкоджень, а надто що скоїлося з його ногою: вона так розпухла, що годі було визначити це напевне. Йому здавалося, що в нього розбита колінна чашечка або звихнутий суглоб. Так чи так, мине чимало днів, поки він зможе вільно рухати ногою. А що ж робити тепер?

На те, що хтось нагодиться йому на допомогу, бідолаха майже не сподівався. Уже скільки він гукав, аж захрип — і все марно. А втім, і тепер він час від часу через силу кричав, але то були лише поодинокі спалахи надії, що змагалася з розпачем.

Отож він не мав іншої ради, як лишитися там, де був, і, усвідомивши це, знову простягся на траві й поклав собі терпіти, скільки стане сили.

Потрібне було неймовірне терпіння, щоб отак мовчки зносити ту пекельну муку. І хоч нещасний його мав, проте вряди-годи з уст йому таки вихоплювався мимовільний стогін.

Не відчуваючи нічого, крім болю, він якийсь час уже й не тямив, що діється навколо. Над ним усе так само кружляли чорні птахи, але він звик до цього й не звертав на них уваги — навіть і тоді, коли котрийсь із них спускався так низько, що чути було, як його крила зі свистом розтинають повітря мало не над самим вухом.

О! А це що таке? Якийсь зовсім інший звук!..

До нього долинало щось ніби тупотіння маленьких ніг по піщаному березі струмка, а також уривчастий, збуджений віддих.

Страдник озирнувся побачити, що воно таке.

«Та це ж усього-на-всього койоти!» — подумав він, побачивши десятків зо два цих тварин, що скрадливо снували сюди-туди по обидва боки струмка чи сиділи на траві оддалік.

Доти він не мав страху перед тими полохливими тварюками — тільки відчував огиду. Але їхні хижі погляди й зухвала поведінка занепокоїли його. Було очевидно: койоти замислили щось лихе!

Тепер він пригадав напівзабуті розповіді про те, як ці тварини, звичайно не страшні, бо дуже полохливі, часом нападають на людину знесилену й неспроможну боронитися, особливо коли чують дух крові. А його тіло було подерте колюччям рослин, і одежа просякла кров'ю, яка ще не встигла засохнути. Її дух розходився в гарячому повітрі, і койоти не могли не почути його.

Ото, певне, він і не давав їм спокою, аж вони вочевидь мало не шаліли.

Так воно було чи не так, а бідолашний молодик уже не сумнівався, що койоти збираються напасти на нього.

Він не мав ніякої іншої зброї, крім мисливського ножа, що, на щастя, лишився в нього на поясі. Його рушниця й револьвер були в чохлах при сідлі, і кінь помчав геть разом з ними.

Отож молодик витяг з піхов ножа і, звівшись на праве коліно, наготувався захищатись.

Він зробив це вчасно. Уже наступної миті, осмілілі від того, що досі їх не відганяли, до краю збуджені дедалі відчутнішим духом крові й спонукувані вродженою хижістю, койоти підступили так близько, що їм лишалося тільки кинутись на знеможену людину.

І вони кинулися. Ще мить — і не менш як півдесятка хижаків водночас уп'ялися зубами в руки, ноги й тулуб своєї жертви.

Напруживши всі сили, молодик скинув їх із себе й завдав кілька ударів ножем. Один чи два койоти, тяжко поранені гострим лезом, заскавучали й подалися геть, але їхнє місце заступили інші, за ними — ще і ще, аж поки всі два десятки збилися докупи.

Вій став відчайдушний, смертельний. Кілька вовків уже лежали вбиті, але це не тільки не відстрашило інших, а навпаки, розлютило ще дужче, і вони запекло поривалися — вперед. Усе переплелося: хижаки лізли один на одного, щоб допастись до жертви. Ніж бив уже навмання, а рука, що тримала його, щомить слабшала, і удари завдавали напасникам дедалі менше шкоди.

Останні сили нещасного танули. Він відчув страх за своє життя. Та й недарма — смерть дивилась йому в обличчя.

І в цю фатальну мить з уст його злетів вигук. Дивна річ — у тому вигуку звучав не жах, а радість! А ще дивовижніше було те, що, почувши його, койоти враз відступили.

Сутичка припинилась, і на короткий час запала тиша. Та причиною цього був не сам вигук жертви хижаків, а те, що його викликало.

Почулося тупотіння коня, що скакав сягнистим чвалом, а потім гучний гавкіт собаки.

Знесилений молодик почав гукати на допомогу. Кінь скакав десь зовсім близько. Вершник, що їхав на ньому, не міг не почути тих вигуків.

Та ніякої відповіді не було. Кінь проскакав мимо, і тупотіння його копит почало віддалятися. Бідолаху знов охопив розпач. А підступні хижаки з новим завзяттям кинулися в бій.

Сутичка спалахнула знов і за мить стала така сама запекла, як і перед тим. Нещасний розумів, що жити йому лишилося лічені хвилини, і відбивався вже тільки з відчаю.

Аж раптом бій знов урвався — цього разу його спинила нова з'ява, що додала бідолашному страдникові мужності й надії.

Хоч вершник лишився байдужий до його волань, зате собака поспішив на допомогу. Великий шотландський хорт рідкісної й чистої породи раптово вискочив із чагарів і з басовитим гавкотом кинувся до місця сутички.

— Друг! Хвалити Бога, це друг!

Тим часом собака перестав гавкати і, вишкіривши зуби, з розгону вдерся в гурт койотів, що вже сполохано повернули назад. Ту ж мить його могутні щелепи зімкнулись на одному з хижаків, підняли його, труснули, мов пацюка, і в наступну мить пожбурили на землю з переламаним хребтом. Така сама доля спіткала ще одного, та, перш ніж дійшлося до третього, нажахані вцілілі койоти, підібгавши хвости, із скавучанням дременули геть і за хвилину всі до одного зникли там, звідки й з'явилися, — в безмовній похмурій хащі. Врятований страдник нічого більше не бачив: його залишили останні сили. Він тільки встиг простягнути руки назустріч своєму рятівникові й з усмішкою обняти його. А тоді, щось лагідно шепочучи до собаки, поволі знепритомнів.

Невдовзі свідомість повернулася до нього. Звівшись на лікті, він здивовано роззирнувся довкола.

Перед очима його постало моторошне, криваве видовище. Та коли б він не зомлів, то побачив би картину