Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— Гаразд, я буду тобі писати…

Вона не повірила йому. Так воно, власне, й сталося — він не написав ані словечка. Оксана зрештою змирилася, усвідомивши, що чоловік з таких сфер, як Адам, не міг взяти її за дружину, — в старовину для рицаря чи барона одруження було політичним актом, нагодою для збагачення, зміцнення становища; старі традиції живучі, вони попросту набирають нових форм.

І Оксана змирилася, тільки перебралася на іншу квартиру, видумавши для господині примітивну версію про потребу переселення, — до виходу її проводжав Кукунчик, в нього були засльозені очі. Господиня казала, що Кукунчик — особливий собака, за покійним її чоловіком плакав тиждень…

«Значить, Адам у Львові,— подумала зараз Оксана, — що ж, хай собі буде. Тільки б не приходив… Боїшся, що не встоїш перед його силою?»

Вона любила берізки… Особливо взимку, коли вони, запорошені кришталем інею, мов пухкі хмарини, такі легкі, такі ніжні. А ще вона знала, що берізки невибагливі — першими можуть заселяти галявини, лісові вирубки. І там, де берізка, цілюще повітря. А ще бачила, як батько берізчиними відварами заживляв рану. Вона хотіла б стати берізкою… Тільки, коли питимуть березовий сік, щоб тіла глибоко не пробивали…

Оксана згадала той день, коли їй виповнилось вісімнадцять і коли закінчила черговий клас Житомирської гімназії,— вона пішла тоді на Тетерів. Нараз з-поміж кущів верболозу зашелестіло, і неначе в казці перегородив Оксані дорогу красень офіцер.

— Куди це, баришня?

— Нікуди.

— А чому сама?

— Всі повтікали від мене…

— Не повірю.

Так вони й познайомилися. Він був гарний, і Оксані хотілося, аби він повів її на каруселі… Але він не вів на каруселі, вони присіли на камені, дивилися, як дзюрчить Тетерів, закутий у граніт; він оповідав, що прибув з військовою частиною до Житомира ще в березні: щось тут неспокійно, треба наводити порядок… Оксана слухала, поглядаючи на його гарні губи, і їй дуже хотілося на каруселі… Та він запропонував ресторан.

— Я соромлюсь.

— Можемо знайти інше місце.

— Ні-ні! Незручно…

— Кваптеся жити, — сказав красень офіцер. — Кваптеся, бо мертвою людина буває довше, ніж живою…

Вони таки пообідали, але не в шинку й не в ресторані, він усе приніс сам, вони вибралися на вершечок скелі, на якій росла самотня берізка, й трапезували до смерку, а потім… А потім була та хвилина, яку запам'ятовують жінки на все життя… І стояла журно берізка на вершечку скелі — стеблина одинокості, яку обливають дощі, шмагають жорстокі вітри, — одинока берізка з надламаною галузкою… Відтоді й дивилась Оксана на чоловіків як на напасників, обминала, сторонилася, завше була насторожі, втікала, як од вогню. Але дерево не може жити без соків… З’явився Адам.

«Боже, нащо я зараз про це згадую? — вона закрутилася, мов на тапчані тісно. — Чи нема про щось інше думати? Ну, хоча би про те, що ти надмірно віддавалася роботі і не дбала про себе. На битій дорозі трава не росте… Але хіба ти винна, що дуже хотіла вчитися. І хіба це зле? Як і не винна, що пізно закінчила гімназію, аж у двадцять два, — так склалося життя».

А потім треба було заробляти на хліб. До війни вчителювала у невеличкому селі під Житомиром. Яка була рада, яка задоволена і як сумно було по вечорах. Вчителька — особа помітна, на гулянки не личить ходити. Треба вести себе пристойно. А стати сільською господинею не хотіла, бо пропаде те, задля чого потратила стільки років. Подруги казали: переходь у місто, а то зістарієшся в дівках. Було байдуже, де вчителювати. Звичайно, у місті краще, але хто візьме. Щоправда, згодом випала така нагода: в січні п’ятнадцятого року власті оголосили, що у Львові працюватимуть курси російської мови і потрібні фахівці. Не замислюючись, зголосилася добровільно й поїхала, — їхала з патріотичних побуджень, а крім того, вона ніколи не забувала, з якими труднощами сама здобувала освіту. Чому ж не помогти іншим? Її кумиром була Софія Ковалевська. Оксана казала всім: ось з кого треба брати приклад — настільки захопилась математикою, що відкинула особисте життя.

«Відкинула… — з сумом подумала зараз. — І рано втратила вроду, і передчасно почала старіти… Їй вручили премію Паризької Академії, вона одержала десятки привітань і казала: я ніколи не почувала себе такою нещасною, як зараз… А я ж могла би дати більше, ніж будь-яка жінка, а між тим, найгірші жінки любимі, а мене ніхто не кохає…»

Оксана встала, засвітила світло і, думаючи про Ярослава, прибрала зі столу, відтак підлила вазони: Ярослав чомусь їх не запримітив — він запримітив лише книги. Нічого, вона навчить його любити квіти, — без краси нема життя. Вона давно уже переконалася, що людина і природа невіддільні: хто ігнорує природу — збіднює душу, бачити щодня громаддя будинків, впиватися міським життям — це так мало. Отже, вона його навчить… А якщо він більше не прийде?

Вона шкодувала, що він пішов. Ярослав простий і уважний. Їй ніхто ще не казав: одягайся, бо можеш простудитися… А він, бач, звернув увагу. І якийсь він нефальшиво щирий. І зовнішність примітна — вище середнього зросту, білявий м’який чуб, ласкава посмішка, хоч усміхається рідко, вольові виразні уста, прямий ніс, глибокі розумні очі з голубим відтінком, ямка на правій щоці,— гарний. І розумний. Невже він більше не прийде? А може, варто було дозволити, аби залишився? Але хіба вона повія? Не повія ж, однак… А може, він її доля? Може, отой вимріяний велет? Ось і будь мудрим! Ось і вгадай, коли виграєш, а коли програєш. Оксана глибоко зітхнула й знов лягла на тапчан.

— Це ж коли ми з тобою останній раз бачилися? — замислився Адам, розливаючи в чарки коньяк.

— У чотирнадцятому, — впевнено відповів Грицан. —