Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

Антона, котрий, як і батько, закінчив правничий факультет і тепер мешкав у Відні, працюючи у військовій цензурі, тільки володів кількома іноземними мовами.

Ще в студентські роки Петрушевич виділявся гострим розумом, енергійністю, сказати б, непосидющістю, якийсь час очолював Академічне братство — товариство русинів-академіків, котре ставило собі за мету бути осередком наукового і громадського життя, відстоювати інтереси нації, вести політичну боротьбу проти Габсбургської монархії.

Бурхлива енергія сповна прислужилась Петрушевичу саме в Сокалі: заснував там повітові товариства «Січ», «Просвіта», «Руська бесіда», і сокальська інтелігенція, що досі відвідувала польське казино, перейшла до «Бесіди»; щоб примножити науку селянських дітей, створив для них бурсу «Шкільної помочі» і був її головою; на власні кошти купив землю і збудував Народний дім; відкрив повітове кредитне товариство і був його директором. Скликав по селах політичні віча, виступав з промовами. Тож зовсім закономірно вдячне громадянство обрало його своїм послом до австрійського парламенту.

Та декому корисна праця Петрушевича стала сіллю в оці, і він переніс свою адвокатську канцелярію аж у Карпати, в маленьке містечко Сколе, зійшовся близько з адвокатом і громадським діячем, прихильником і, сказати б, молодшим приятелем Івана Франка — Євгеном Олесницьким, що мешкав тоді в Стрию та, як і Петрушевич, належав до націонал-демократичної партії. Власне, зналися вони давно, бо були майже однолітками, до того ж депутатами парламенту, — зрештою, якраз Олесницький і порадив Петрушевичу перебратися в Сколе, а потому зрікся на його користь свого мандата до крайового Галицького сейму.

Петрушевич зовсім не був схожий на традиційних, так би мовити, цивілізованих послів, котрі засідали в галицькому сеймі, де кількісно переважали поляки, — вже у першій своїй сеймовій промові він категорично заявив: «Віддайте нам наше право! Вступайтеся звідси, бо це не ваше місце! А ні, то викличемо вам тут, у сеймі, і в цілім народі таку бурю, від якої вам і за плечима армії стане лячно!» Це було не вельми шляхетно з боку сина священика, джентльмена в поведінці, який не терпів інтриг. Правда, людини твердої вдачі, що ніколи не поступалася власними переконаннями. Однак найбільше шокувало багатьох те, що українські посли, за намовою Петрушевича, приносили на засідання дуже галасливі «інструменти»: якщо їм не імпонувала чиясь промова, включалась пекельна «музика», — в цьому какофонічному оркестрі домінувало пронизливе дерчання електричного дзвоника, і даремно промовцю було далі говорити. У кулуарах зрідка посміювались: Петрушевич, певне, такий войовничий тому, що народився над верхнім Бугом, терен котрого в літа княжих міжусобиць служив ареною герцю між києво-волинськими Мономаховичами та галицькими Ростиславичами… А ще в кулуарах перешіптувались: ані як агітатор і організатор, ані як парламентський і державний муж Петрушевич чимсь особливим не відзначається… як, скажімо, Масарик, що має особисту цінність… чи той же професор Грушевський…

Дивуватись цим перешептам не варт, — в Галичині з виникненням партій виникла, сказати б, класична формула: два чоловіки — три партії…

Так чи інакше, а ця сеймова боротьба впродовж трьох років дала-таки свої плоди, зломила врешті-решт спротив польських послів: на початку чотирнадцятого року було схвалено нову виборчу ординацію, що забезпечувала українцям поважне збільшення їхнього сеймового представництва, а разом з тим привела до певних змін крайового статуту, що мав започаткувати поділ Галичини на українську і польську, — і якби не війна… Якби не війна! А втім, хтозна…

З початком світової завірюхи виникла Головна Українська Рада, яку очолив керманич Української націонал-демократичної партії Кость Левицький, та Петрушевич не ввійшов до її складу, хоча лишився послом парламенту і сейму. Рада покликана була вести українські справи в часи війни, за її ініціативою було створено легіон Українських Січових стрільців. Через рік Головну Українську Раду перейменовано на Загальну Українську Раду, проте зміна назви не змінила, по суті, програми, а програма — насамперед поділ Галичини на українську і польську, виділення української в окремий автономний край під Австрією; рада ставила, щоправда, питання, аби для українських земель, які Австрія і Німеччина заберуть в Росії, домагатися державної самостійності, та австрійці сказали: хіба ми будемо відвойовувати українські землі для вас? Довелося зректися цього пункту: хай уже буде окремий Галицький автономний край… Нова рада теж не проіснувала довго: після вбивства Фрідріхом Адлером прем’єр-міністра Штірка політичний провід перейшов до рук новоспеченої Української парламентської репрезентації. Аж тепер дочекався свого Євген Петрушевич — він очолив її і вже другий рік на цьому посту. Та ніколи ще не потрапляв у такий шалений вир, як у ці похмурі жовтневі дні: Відень нагадував маєток, з якого люди прогнали властителя…

VII

Євген Петрушевич поволі брів Віденським лісом. Було ще зовсім рано. Тільки-но розвиднілося. Цієї ночі Петрушевичу не спалося: поляки ось-ось проголосять свою республіку, чехи свою… А що ж залишив цісар галичанам? Чи без нього самим себе визнати, як це надумали зробити чехи та поляки? Ні, не випадає. Ми менший народ…

Поперед Петрушевича дріботів через доріжку їжак. На шпильках стирчали кислиці. «Навіщо йому здалися кислиці, якщо він їх не їсть? — здивувався голова Української парламентської репрезентації.— Хм… Як сказати… Бо якщо ведмідь не нагуляє жиру — в барліг на зимівлю не ляже… То, може, соки кислиць для чогось потрібні їжакам?»

Петрушевич сердито стріпнув головою. Навіщо йому ведмеді? Навіщо їжаки? Він нині повинен бути на аудієнції в цісаря, — попросивши в 1908 році аудієнції, двадцятилітній студент Львівського університету Мирослав Січинський кількома пострілами скарав цісарського намісника Галичини графа Потоцького… За кривди народні! За вибори! Аби світ звернув увагу на розтоптану-розтерзану Галичину! Петрушевича нараз зморозило. При чім тут Січинський? Петрушевич не помишляв про вбивство цісаря, в Петрушевича були інші плани. Він знов нервово тріпнув головою: лізло зовсім інше, ніж бажалося, — доріжку ще раз перебіг їжак — і теж з кислицями на шпильках, але цей був більшим і кислиць нашпилив більше.

«Ох, ці їжаки…» А поза тим Петрушевич любив осінь. Його завше хвилювало, що дичина така розумна: білка сушить на сучках гриби, носить в дупло горіхи; під опале листя, в мурашники ховає жолуді сойка; в щілини кори втрамбовує насіння диких трав синичка…

Почекай, Євгене! Облиш кислички та синички. Будеш кислим