Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
Карл Перший походив з династії Габсбургів, яка започаткувалася ще в 1027 році, одержавши ім’я від замку Габсбург, збудованого на Ааре в Швейцарії. Кажуть, династія — то ряд монархів, які змінюють один одного на престолі. Але можна й без династії з’явитися на престолі… Проте зараз Карл почувався на троні непевно, хоча й походив з імператорської династії Священної Римської імперії,— влада династії розповсюджувалася на Німеччину, Іспанію, Нідерланди, частину Італії, частину України, його ж попередник, Франц-Йосиф, правив з 1848-го аж по 1916-й.
— Я радий, — повторив цісар.
— Нам приємно це чути, ваша ексцеленціє, бо ж ви одним з перших привітали укладення Брестського миру, а їх світлість Шептицький сказав, що українці зможуть якнайкраще забезпечити свій національний розвиток тільки під вашими крилами.
— Що ж ви бажаєте?
— Ви заявляли, що кожне плем’я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм.
— Так-так… Що ж ви бажаєте?
— Національно-культурної автономії. Ми віримо у вашу ласку. Адже у відсічі на Відень турецького наступу 1683 року брали участь і загони українського козацтва.
— Так-так… Що ж ви бажаєте?
— Я вже сказав. Тепер мені залишається вірити, що постане українська держава без поляків під владою Австрії.
— Так-так… Я завжди підтримував українців. Я все зроблю. Але сьогодні я вельми втомився. Вас про все повідомлять.
Петрушевич і депутат у модній краватці розкланялися. Петрушевич глянув на годинника: аудієнція не тривала навіть півгодини. Однак він був надто чемним, щоб виявити перед цісарем своє незадоволення.
— Нам не завадило б перекусити, — завважив депутат у модній краватці.— Ми ж увесь день навіть води не попили.
— Що ж, перекусимо, — погодився Петрушевич.
Але йому не хотілося їсти. Випив чарку горілки, довго жував шматок шинки, відтак поскаржився на головний біль і, попрощавшись з депутатом, подався до Віденського лісу. Шурхочучи опалим листям, опустився до примовклого осіннього Дунаю. Що ж робити? Невже цісар не дасть Галичині бодай автономії?
Його гнітили ранні сутінки, оповиті туманами, спорожнілі алеї лісу, мовчання птаства. Над головою глухо постукував дятел — вусібіч летіла суха кора. Хвилина-друга — й личинка здобута. Поруч пурхала синиця. Їй не під силу роздовбати м'яким своїм дзьобиком кору, і вона присусідилася до дятла, аби поживитися… Кожен, як може, до когось присусіджується, аби поживитися… Кожен це робить по-своєму. В хитрості — вся суть. І в силі. Власне, сила й хитрість йдуть поруч. Свого можна добитися або силою, або хитрістю, правда, деколи й талантом. В цю хвилину він заздрив Масарикові. Який прозорливий! Так, прозорливий. З початком війни галицькі діячі виїхали до Відня, а Масарик покинув Австро-Угорщину, очолив чеські емігрантські організації, що підтримували Антанту, заручився підтримкою самого Вільсона — тепер йому легко ратувати за створення незалежної Чехословацької держави, тепер йому не треба йти на поклін до цісаря.
Так, він заздрив Масарику. Розумів, що й поляки його обскакали. Бо, хоча Пілсудський воював зі своїм легіоном проти Росії, все ж Франція його підтримує. Ось і будь мудрим! Масарик ішов одним шляхом, Пілсудський — іншим, та кожен домігся того, чого хотів.
Підсвічені промінням призахідного сонця, подекуди ще жевріли осіннім полум'ям старезні дуби.
«А може, найправильніший шлях — шлях Росії?» Та Петрушевич одразу ж прогнав цю думку. Він був парламентним діячем, він боявся революції: революція — хаос, вона змете цивілізацію. Більшовизм для нього — кров, трупи і гола земля. Його лякали ті галичани, котрі поверталися з російського полону. Йому не раз доносили, що вони кличуть до революції. Власне, деінде вони вже бралися ділити землю.
Петрушевич аж тепер одчув, що зголоднів, і вийшов з Віденського лісу. Осінь, осінь… Останній день згасаючої молодості. І він з журою згадав покійну дружину. Раптом дужий вітер підхопив жмут опалого листя, закружляв ним і розвіяв, мов пилини. Петрушевич безпорадно зітхнув.
У ресторані його вразили щемливі звуки старовинного танго, вразив людський страх. Петрушевич уже не раз запримічав у Відні,— та й не тільки у Відні! — що люди бояться майбутнього, їм хочеться повернутися в затишне минуле: навіть в одежі еліти — лінії кінця минулого століття, навіть у ресторані часто гасили електрику, запалювали свічки, щоб вечеряти при їх тьмяному трепеті. Це було страшно: світ руйнувався, а люди прагнули зануритися в штучну атмосферу відчуженості й безтурботності, вдаючи, що нічого не сталося. Але куди можна подітися від потоку жовчного сарказму на суспільство споживачів, на реакційність діячів, котрі зайшли в тупик? Не завше вдається на ненависті навчитися любити. Нерідко «за» стає «проти».
Ці роздуми терзали Петрушевича, але він не вірив теорії Дарвіна, ніби людина і її природнє середовище автоматично вдосконалюються; він бачив розруху, як і бачив велике бажання людей пожерти один одного, збагатитися за рахунок іншого. Він радів злету науки й техніки, але війна перекреслила його радість, бо виявилося, що техніка пішла на убивство людей, а він не любив крові, він боявся її, він належав до тих діячів, котрі прагнуть добитися свого промовами у парламенті,— він ніколи не любив червоних маків, вони нагадували йому кров; зате любив, як замріяно лопотить листям осика, а найбільше навівав спокій широколистий клен, а ще він любив синьо-блакитний розмай весняного квітування; блакитне цвітіння завше милувало його око.
Він покартав себе, що на якусь мить піддався блакитній меланхолії, він же бо сидить у Відні, аби добитися бодай автономії Галичині. І меланхолія недопустима.
Повечерявши, переспавши, наступного дня Петрушевич знову подався до резиденції цісаря.
— З аудієнції нічого не буде, — сказав йому президент міністрів. — Цісар сидить одинокий та плаче. З ним неможливо говорити.
— Але коли Австрія хоче зостатися Австрією і не поділить Галичини, тоді український народ мусить стратити останню надію на кращу будуччину і будемо злучатися з Великою Україною.
— Навіщо так різко? — заспокоював президент міністрів. — Ми завжди любили ваш народ, ми дуже багато робили для вас, зрештою, нам усім
