Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

був здібним учнем. Російською мовою оволодів швидше від інших. Вона раділа з його успіхів, тільки мучило, коли приходив напідпитку, було соромно перед господинею, і вона щоразу вибачалася, на що господиня завжди відповідала:

— У чоловіків усе погане, але вони золоті люди… В хаті лише хвороба зайва, а то все добре. Хіба нас несе по воді? Ото вари йому воду, а він нехай споживає…— Вона погладила рудого собачку Кукунчика та мовила: — І будь терпеливою.

Оксана старалася бути терпеливою, догоджала Адамові, а він закінчив курси і сказав:

— Ось і все, дорога моя вчителько. Тепер, при потребі, я зможу послужити Польщі в корисній справі.

— Я рада, — вона справді була рада: якщо ти закоханий, то завжди радієш успіхам близької людини, вважаєш себе причетним до них. І добре, коли радість на двох.

— Ну, а завтра їду до Кракова. — Адам збив щиглем білу нитку, що причепилася до рукава.

— Я буду тебе чекати, — вона злегка притулилася до нього, зазирнула довірливо йому в очі.

— Я їду надовго, дорога моя.

— Як — надовго?

Її серце стиснулося. Вона вже не раз запримічала, що надто холодним бував Адам, що він жив якимсь подвійним життям, що в голові його було зовсім інше, ніж те, що він робив чи як поводився, а ще вона запримітила, що потрібна йому лише до постелі, що він егоїстичний. Це мучило, боліло, але вона мирилася, вона не докоряла йому, вона боялася, що він піде геть. Вона все прощала. Отже, хай хоч такий буде — замкнутий, егоїстичний. Крім того, вона ж бо любила… Він сильний мужчина. Цікавий. Вродливий.

— Як — надовго? — перепитала.

— Я ж закінчив курси…

Він засміявся. Якось неприродно, театрально — сміх без бажання сміху. Отой сміх, що б’є ножем.

— А я? — глухо, з болем, підсвідомо видушила Оксана, вставившись очима на Адама, повними відчаю і печалі.

— Ти? — Він здивовано збив під чоло брови. — Не розумію. А що — ти? Хіба я тобі щось обіцяв?

Вона заніміла, як риба. Ні, він нічого їй не обіцяв. Але ж вони жили як чоловік з жінкою. Чи потрібні ще якісь особливі обіцянки? Честь і совість більше спонукають людину до обов’язку, ніж формальний папірець про шлюб.

— Дорога моя, ти щось трохи наплутала… Хіба я тобі не казав, що Міцкевич одружився у тридцять шість — у рік завершення свого шедевра? — Він зухвало дивився на неї і посміхався. — Прочитати тобі з «Тадеуша»?

— Не треба… — вона затиснула зуби, вона не знала, що робити, як поводити себе, вона до болю була зобижена, а розмова його чимсь нагадала їй ті хвилини, коли він з ліжка вставав пити холодну каву з коньяком.

— Ти дарма ображаєшся, — з тою ж таки посмішкою говорив Адам. — Ти повинна дякувати мені за те, що…

— Що ж, іди!.. — ображено сказала Оксана і, опустивши очі, чекала, піде він чи не піде. Хотілося, щоб не йшов… І щоб ішов… Десь у глибині душі вона розуміла, що вони не будуть разом: якщо він не піде сьогодні, то піде завтра. Отже, хай це вже станеться сьогодні. Щоб менше мучитися. Але… Може, він не піде? Вона ж йому так догоджала, вони ж бо жили як чоловік з жінкою. Вона не плакала, лиш вельми душно було на серці,— вони ж бо жили…

— Ну добре, я залишуся, — сказав Адам.

І хоч вона знала, що він егоїстичний, що потрібна йому лише до постелі, що як не піде сьогодні, то піде завтра, хоч знущався допіру над нею, проте не вистачало сил показати йому на двері. Чи вірила, що він справді залишиться? Ні, не було такої віри. Була жіноча слабість. Адам у хвилини її відданості казав: «У давні часи жінка владарювала над чоловіком, потім чоловік над жінкою, а тепер обоє хочуть бути першими. Нічого не вдієш — двадцятий вік. Що буде далі — побачимо, може, зі злості й загального одуріння люди взагалі передушать одні одних… І залишиться мертва земля й голе небо». А заодно він казав: «Грубість чоловіків спадкоємна, як і подружня невірність жінки, — все у світі має два крила — люди вигадали меч, а відразу й щит».

Інколи Оксана бралася його спростовувати, особливо тоді, коли він висловлював свої думки про кохання. Він казав, що кохання видумали нещасні поети. «Неправда, — перечила вона, — інколи люди, аби належати одне одному, ризикували навіть життям». Він сміявся: жарти про людські відносини невичерпні…

— Ну добре, я залишаюся, — повторив тоді Адам, коли зібрався їхати до Кракова. — Але зрозумій зрештою, я — Стемпковський, чуєш, дорога моя, Стемпковський.

— І що? Ну, Стемпковський…

— Дорога моя, ти забуваєш, що мій вельмишановний предок Юзеф Стемпковський був улюбленцем короля Станіслава Августа, судив у твоїй Кодні гайдамаків.

— І в Лисянці Київської губернії повісив шістсот чоловік… — вирвалося раптом в Оксани, й вона сполотніла з переляку: в політиці ніколи з Адамом не сперечалася, боячись його розлютити, хоча могла б нагадати йому, що в пам'ять про ці звірства лисянські дівчата мають звичай вплітати чорну стрічку серед різнокольорових.

— Юзеф Стемпковський, дорога моя, для мене — насамперед шляхтич, мій предок. Та найголовніше — мій рід має досить близькі зв'язки з родом Юзефа Стемпковського — генерал-лейтенанта коронних військ, голови військово-судової комісії, яка заспокоювала твоїх гайдамаків…

— Що ти хочеш? — крізь сльози видушила Оксана. — Чого ти мене мучиш? Що ти хочеш?

— Аби ти зрештою зрозуміла, дорога моя, що в часи, коли рушиться світ, коли випадає нагода знову відродити Польщу, я не можу сидіти біля спідниці.

— Я тебе не тримаю…

— Тримаєш! — гаркнув Адам. — Хочеш втримати.

Вона заплакала. Він, нервуючи, закурив люльку — він любив курити саме люльку;