Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
— Всяк бувало.
— Тоді славно! — Він обережно присунув стола до тапчана, всміхнувся вибачливо. — Що вдієш, коли Стася спалила чи продала стільці.— І сказав: — На фронті нам обов’язково давали порцію горілки. Щоб веселіше було вмирати… Ви знаєте, як гарно вмирати, коли в душі кипить хміль?
— Не треба, — тихо промовила Оксана; в неї було дещо прив’яле обличчя, сухорляве, але досить приємне, губи повняві, верхня з ледь помітним горбиком, над нею, під трохи приплюснутим невеличким носиком, тоненька рисочка.
— Що ж, за знайомство, — Ярослав наповнив чарку й сів поруч. — Якщо вас цікавлять мої біографічні подробиці, то прошу: народився у Буську, маю тридцять років, закінчив право у Львівському університеті, захоплювався життям народів і держав, вивчав їхню історію, а пити навчився на сербському фронті, куди мене послали практикувати…
— Ви можете бути злим? — здивувалася Оксана.
— Злість і доброта панують поруч, як життя і смерть, як правда і кривда, — природа вічна, отже, вічні і її протилежності. Але досить філософії — вип’ємо: нерідко забуття бодай на хвилину вгамовує наші муки, як опіум.
— Я боюся забуття.
— Капіточку випийте — за наше знайомство. Я не схвалюю, коли горілка є чинником до знайомства, але так чомусь ведеться на цьому дурному світі, що горілка єднає багатьох, я прошу — капіточку… Це ж вино.
Вона, повагавшись, заплющила очі і, ледь закинувши голову, довго, малими ковтками пила.
— Ху-у! Я буду п’яна… — перевівши подих, Оксана оживила ніжну печаль свого осіннього неба. — А чому ви не випили? Ви хочете мене споїти?
Він мовчки вилив у рот вино — тепле, смердюче, терпке, — вилив, та не скривився, не бажав осоромитись перед дівчиною. Надкусив яблуко й, гострими зубами прожувавши, сказав:
— Однак ви нічого не повіли про себе.
— А що про себе? — вона скромно посміхнулася, і тоненька рисочка над губою виразно заломилася. — Звуть мене, як вже знаєте, Оксаною, прізвище моє Оверко. Народилася у відомій вам, певно, Кодні, а далі — Житомирська гімназія, потім трохи вчителювала, в чотирнадцятому році, коли Брусилов і Рузький зайняли Галичину, приїхала у Львів вести курси російської мови. Приїхала добровільно, хотілося побачити трохи світа.
— І ви не побажали виїхати зі Львова, коли росіяни в п’ятнадцятому відступали? — здивувався Ярослав. — Тоді виїздили всі, хто боявся, аби австрійці не арештували за співробітництво з росіянами. В ті часи багато було арештів.
— Не знаю, — знизала худорлявими плеченятами. — Я не думала про це. І за що мене арештовувати?
— У вас був захисник?
— Ні,— заперечила вона рішуче, але сховала свою ніжну печаль під довгі вії.— В мене нікого не було. Я жила сама… — і ніби для вірогідності знов показала Ярославові дві краплі своєї печалі, котра вже зволожувалася.
— Тепер і я сам, — сказав Грицан. — То вип’ємо за дружбу самотніх людей…
— Ви так це любите? — кивнула на пляшку.
— На сербському фронті навчився. Нас там дуже добре напували. Особливо під Белградом… По горло напували… Випийте, Оксано… З жінками цікавіше, ніж з жовнірами…
Він цокнувся з нею, вихилив вино, а вона поставила. Він не примушував її пити. Він гризнув шкуринку черствого чорного хліба й глухо сказав, дивлячись у чарку:
— Я страшенно втомився.
Вона раптом гіркувато всміхнулася:
— Кожен, хто хоче розчулити дівчину, робить себе нещасним… Чи не так?
— На цей раз не так, але вип’ємо! — Ярослав наповнив свій келишок і, цокнувшись з недопитим Оксаниним, що стояв на краю ветхого столу, одним ковтком проковтнув бридкий трунок.
— Ви образилися? — вона згасила посмішку. — Але ці слова я не вперше чую від чоловіків, повірте…
— їжте! — не слухав її Ярослав. Нараз одчув, що п’яніє, і це його роздратувало, — його завше дратувало, коли хміль брав над ним гору. Несподівано для себе йому закортіло причинити дівчині неприємність, щось таке… І він раптом грубо обняв Оксану, грубо повалив на голий тапчан, на якому завше була холодна постіль і з якого він прогнав Стасю в перший день свого повернення з російського полону, коли вона йому не дозволила обняти себе, перепитуючи, чи не приніс він якоїсь корости.
— Ви ж не такий… — Оксана не пручалася, не виривалася, вона лиш боронилася осінньою печаллю своїх очей. — Ви не такий… І ви не зробите цього… Ні-ні, ви не зробите цього…
Він і не хотів з нею щось робити — розхитані нерви затьмарили свідомість. Тепер з ним таке часто траплялося: він втрачав над собою владу, і бажалось причинити комусь фізичний біль, аби відомстити за своє спотворене життя.
Він одпустив її і, сердитий на себе, встав. Закурив, заходив по кімнаті. У шафі між книгами — пістолет. Заряджений. Набій у столі. Висунутися б з вікна і стріляти, стріляти, стріляти, стріляти!.. Всіх перестріляти, а потім себе. Він жбурнув на підлогу цигарку й наказав:
— Ходім!
— Куди? — злякалась Оксана.
— Я проведу вас додому.
І в цю мить болісно засмоктало Ярославові під грудьми, вимостило залізну кулю й підкотило її до горла. За що він принижує дівчину? Чим вона перед ним завинила?
— Вибачте, — сказав, сівши на тапчан поруч з Оксаною; розчулений власним сумлінням, отою краплиною совісті, якої ще не встигла до кінця вицідити війна, прихилив голову до її худенького плеча. — Вибачте. Я не хотів вас образити. — І, лютий на себе, випростався, закурив нову цигарку, міцно стиснувши зуби. — А щодо втоми… Я розіграв вас, — сказав він жорстоко й неправдиво, але вже він не міг бути фальшивим. — Ні, брешу! Я справді втомився…
Йому хотілося додати: мене спотворила війна, викинула за борт життя, тепер я сам як палець. Я свідомо тікаю від людей. Вони огидні мені, як
