Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів - Андрій Кузьменко

як старі мішки від цукру. Я підтягнувся з останніх сил до якоря ногами і натиснув на нього, хриплячи до собак голосом, як кінь, який вирішив потягнути поїзд Харків—Ужгород. Собачки повернули голови, висунули язички і, на моє щастя, тормознули рівно настільки, щоби Маня встигла вскочити в свою люльку, а я стати ногами на гальмо. Перед очима відкрилася безкрайня пустеля такої невідомої краси, що нас не цікавило то, що буде відбуватися з нашою групою «Катастрофа» найближчі чотири дні. Собаки понесли нас, як в казці, і кожен відчув себе частиною мультіка «Сніжна королева», і прожив найближчі півгодини, вдихаючи морозне червневе повітря і не маючи змоги стерти зі свого обличчя трохи дурнувату, але дуже щасливу посмішку.

Поезія

Буду маленьким

Сяду на вікно і подивлюся вниз,

Покличу своїх голубів і так, як колись,

Напишу і відправлю з ними довгого листа

До всіх і до нікого, і розкажу в ньому вам.

Намалюю на папері дракончиків злих

І буду з ними битися один на один.

І замок побудую собі з мокрого піска,

І тільки той не зрозуміє, хто давно вже так не вміє, бо...

Ніби близько, але так далеко.

Я дуже хотів би знову бути маленьким...

Над нами, як не дивно, небо тільки одне,

Один раз всього жити хтось придумав дурне,

Білет в один кінець нам заготований всім,

А було б дуже круто взяти і назад рванути,

Хоч то...

Ніби близько, але так далеко.

Я дуже хотів би знову бути маленьким...

Вам з неба не видно

Розкидає нас в різні світа, боки,

Під фальшивий джаз ми танцюєм через роки,

Ангел скучно в такт пальцем б’є по піаніно,

Підкидає нам ролі з фільмів Тарантіно.

Не плати за мене мої рахунки,

Не ковтай за мене мої колеса,

Не мовчи за мене в мій мікрофон,

Не дивися вниз ніколи на мене...

Вам з неба не видно...

Виставляли нас ніби свої в дошку,

Завалили тест на вшивість мозку,

Вже давно забув ангел в кухні крила

І від моїх бід в бар собі пішов на пиво.

Не плати за мене мої рахунки,

Не ковтай за мене мої колеса,

Не мовчи за мене в мій мікрофон,

Не дивися вниз ніколи на мене...

Вам з неба не видно...

Велика стіна

А я живу і бачу цілий час то саме:

Стіни, а на стінах ціле місто живе.

Хмари там, дерева, тільки неба нема,

А час минає тихо, бо квадратна земля.

Велика стіна...

Стіна давно стоїть, а ми живемо, як сон.

Ті люди, шо на стінах, випадають з вікон,

Ше трохи — і я піду жити сам на стіну,

Такого тут ніде ніколи я не знайду.

Велика стіна...

Відстань

То дуже смішно виглядає,

Коли ти втікаєш, причини не знаєш,

Сто раз на день мене кидаєш,

А потім вертаєшся,

Цілуєш свої папіроси,

З помади ставиш засоси,

Облизуєш сльози...

Відстань, я вб’ю тебе!

Ти тормознута.

Відстань, забудь мене!

Насиплю яду тобі в чай.

Ти так прикольно засинаєш,

Ніби когось обіймаєш,

А зранку тапочком кидаєш

І знов починаєш,

Руляєш по своїх подружках

Мені зняти стружку, їм плачеш на вушко...

В ліжку спав

Я опинився в морі з дикою землею разом.

На круглім клаптику пливу.

Пливу в далекі сни, над мною птахи шум дають,

Так схожий з писками людьми.

Нема нас, а всюди є безмежне море,

Всюди море і вода...

Нема нас, а всюди є безмежне море,

Всюди море і вода...

Нема нас...

Я ноги мочу у воді, шоб змити бруд великої землі.

Вже зірки видно у воді,

А я пливу в далеку далечінь, не хочу бачити притулку,

Бо вже гортала всі мене.

Я загрібав руками рідину, так схожу на прісну воду,

Відчув так дивно — мало місця.

Я в теплій ванні з шумом був, я в ліжку спав,

Я спав...

Нема нас, а всюди є безмежне море,

Всюди море і вода...

Нема нас, а всюди є безмежне море,

Всюди море і вода...

Нема нас...

Нема...

А всюди море і вода...

І тільки море і вода...

Герой

Скажи нам, хто ти? Ми мусим то знати

і своє життя тобі в руки віддати.

На полі бою сили нерівні,

Ти будеш за нас до смерті стояти.

Ти, певно, той, кому правди замало.

В старих уставах твоїх правил немає.

Ти, певно, той, чиєю кров’ю написана

пісня нашої волі.

Герой, герой, герой,

Повертайся живим!

Герой — ми маєм бути такі, як ти.

Герой — ти нам потрібен живим.

Герой — ми маєм бути такі, як ти.

І люди, як стіни, проти себе стояли,

Від страху смерті свою зброю стискали.

І крикнув хтось: «Гей, пустіть молодого!

Ми підем за ним — всі один до одного».

Ти, певно, той, хто може і вміє,

Кому себе спокійно довіриш.

Ти, певно, той, чиєю кров’ю написана