Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів - Андрій Кузьменко
Я багато обкурив, ну а ше більше не хотів.
Ніхто не зрозуміє вже,
Чого я так завжди хотів додому...
Любити платити
Через мої окуляри
Я часто бачу, шо буде, шо буде з нами.
Такі окуляри!
Куда ми з вами живемо?
Хтось каже: нам то не треба — кому зто надо!
І лишається ззаду.
Через мої окуляри
Всьо виглядає ясніше — ну зовсім як правда!
І може навчити —
Може навчити хотіти,
Може навчити любити,
Любити платити!
Шоби потім цінити
Наше життя — то мінне поле.
Куда не сунься — чужі навколо.
Надійся на себе — своїх, може, й не буде.
В нас є тільки ми — озимі люди...
І шо тут саме цікаве:
Ти ж то їх маєш так само — такі окуляри!
Візьми і вийми з футляру.
Наше життя — то мінне поле.
Куда не сунься — чужі навколо.
Надійся на себе — своїх, може, й не буде.
В нас є тільки ми — озимі люди...
Люди чекають
Я назбираю гроші, сяду на поїзд.
І, як завжди, на самі ліпші місця білет.
Під теплий чай знайду огризок паперу —
І так народиться зовсім новий куплет...
Оу-о!.. Везе мене поїзд,
Стукають колеса знайомий ритм.
Оу!.. Пролітають перони,
Люди на перонах чекають зими...
В купе моєму є вікно-телевізор,
З дитинства люблю то найліпше на світі кіно.
Машини там чекають на переїздах,
І незнайомі люди кличуть мене...
Оу-о!.. Везе мене поїзд,
Стукають колеса знайомий ритм.
Оу!.. Пролітають перони,
Люди на перонах чекають зими...
Десь там попереду чекають вокзали
І ті кіоски, шо не мають вчорашніх газет.
Після концерту я спакую гітару,
І знов на саме ліпше місце білет...
Люди, як кораблі
Я не твій брат — ти не сестра моя.
Ніколи не розказуй мені, хто і в чому є винний на нашій землі —
Люди, як кораблі.
Кожен пливе, поки хвиля несе і поки глибока вода,
Глибока і темна до самого дна,
До самого-самого дна...
На глибині зустрічаються всі
Так, ніби в морі місця нема,
І труться бортами, аж стогне земля від зависті, підлості й зла...
Хтось не доплив,
Бо йому помогли набрати повні трюми води,
Бо стати героями тої війни дуже хотіли вони...
А до берега тихо хвилі несуть
Поранені душі живих кораблів.
А від берега знову в море ідуть
Ті, хто вірив і правду знати хотів...
Наш Океан знає більше, ніж ми,
Секрети всі у нього на дні.
А ми ходим зверху, великі й малі, —
Люди, як кораблі.
Гордо пливем — і не вірить ніхто,
Шо ним зацікавилось зло,
І серед вітрів ми не чуєм щурів, які прогризають нам дно...
А до берега тихо хвилі несуть
Поранені душі живих кораблів.
А від берега в море ідуть
Ті, хто вірив і правду знати хотів...
Маленька зимна пташка
Я зимними руками — так-так,
Беру і всьо кидаю — то не так.
А потім запитаю — так-так,
Чому навколо мене всьо не так?
Маленька зимна пташка — так-так,
Велике зимне сонце — то не так...
Я зимними руками — так-так,
Беру гаряче сонце — то не так.
А потім запитаю — так-так,
Чого воно гаряче — то не так?
Маленька зимна пташка — так-так,
Велике зимне сонце — то не так...
То не так...
То не так...
То не так...
Маленька зимна пташка — так-так,
Велике зимне сонце — то не так...
Малий
Коли я був малий-дурний давно
І думав трохи забагато,
Я в голову забив, шо зміню той світ.
Тепер лежу, як камінь, і спокій заливає,
А потім, може, піду-піду десь вбік...
Коли я був малий-дурний,
Хотів дістати небо, а вийшло,
Шо від себе сам кудись втік.
Тепер лежу, як камінь, і нічого мені не треба,
Я хочу тільки чути, як підуть всі...
Смерть — то є спокій і ніч...
Манекен
Я — манекен з пластмаси,
І мої мертві очі
Не дивляться нікуди,
Вони зроблені зі скла.
Я майже як людина
За грубим склом вітрини,
Але під модним костюмом
Моє холодне тіло.
Посеред магазину
Стою і приміряю різні маски —
То мудрі і веселі,
То бідні і нещасні.
А я хотів би жити,
Я міг би полюбити.
Поміняйтеся зі мною,
Хто змучився від свої ролі!
Одягніть на мене шкіру,
Пришийте мені серце —
Я дуже хочу жити,
Я не можу бути мертвим...
Я манекен з пластмаси,
Дурна пап’є-машина,
Ненатуральним сміхом,
Криве моє лице...
Є люди-манекени,
Є манекени, як люди.
Хто знає, кому більше
Від Бога треба тепла?
Медор
Тихо... тихо... то я, і не підходь заблизько,
