Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів - Андрій Кузьменко
Всьо, шо зара’ почуєш, запиши на листок і не забудь вже.
Не роби мені зле...
Він був добрий і тому собі все
Носив за спиною важкий пістолет,
Шоб стріляти дурних.
І за то я його поважав і любив.
Я був друг.
Його пес Медор, шо мав очі, як кров,
Білі зуби і лапи міцні, як залізо,
Любив з ним гуляти, вони разом ішли
Туда, де завжди було повно дурних.
А над домом його висів прапор добра,
А під домом стояв БТР, і коли
Хтось наглий вилазив на голову людям, він їхав
І всі дихали легше.
І сусіди, і просто люди любили його,
І ствердно махав головою наш бог,
Як дивився на нього від себе згори,
Але та, як все, всьо то, шо зле і дурне,
Ніколи не спить і все чекає момент.
Мені тяжко казати, але треба, шоб чули ви:
Його давній і нібито вірний друг
Купився за гроші і зрадив.
І довго не міг зрозуміти Медор,
Чому йому треба сидіти в підвалі, і вмер...
Але то ше не всьо... Десь всередині я чую, шо можу так само, як він.
Я тоже вже маю велику собаку і пістолет.
Не роби мені зле...
Мовчати
Давай виключим світло і будем мовчати
Про то, шо не можна словами сказати,
Не можна писати, неможливо зіграти,
А тільки мовчати, тихенько мовчати...
Давай мовчати про то, шо дівчата
Не вміють сховати, не можуть спати,
Давай про мене і про тебе мовчати,
Мовчати, аж поки не захочем кричати...
Місяць впав, темно в кімнаті.
Як добре, шо ти навчилась мовчати
Про то, шо ніколи не змогла би збрехати,
Про то, шо ніколи мені не спитатись...
Ми будем з тобою у ліжку лежати,
Лежати, як сніг, водою стікати.
Ми будемо жадно свої сльози ковтати,
А з ними слова, яких не сказати...
Давай помовчу тобі просто на вушко,
Холодною стала чаю кружка.
А ми ше маєм про шо помовчати,
А ми ше маєм про шо полежати...
Як світло проб’ється через наші штори,
Ми знову з тобою, як сніг, заговорим.
А поки ше темно є в нашій кімнаті,
Давай з тобою будем ПРОСТО...
Модна країна
Я їду скоро, бо чекає мене Європа,
Везу віддати в Інтерпол своє нове фото.
Наклею вуса, домалюю великі брови,
Нехай німаки доганяють, шо я струйовий.
Дороги наші, ями, я їх не помічаю,
На «гольфі» за сто марок не їду, а літаю.
Хрипят динамики — надривно поет Земфира,
За півгодини вже таможня і кінець ефіру.
А може, всьо піде ше на краще,
Бо, може, не піде ше на гірше...
О майне лібен штрасе, як я за вами скучив!
Хто знає, де купити паспорт, шоб жити тута?
В Берліні на одного німця два українця,
Тому німецьку мову вивчити не спішіться.
Везу додому я товара на пів-КамАЗа,
Я не боюся — на таможні залізна маза.
Ціла Європа знає, шо то є Україна,
Така струйова супермодна країна.
А може, всьо піде ше на краще,
Бо, може, не піде ше на гірше...
Моя дочка Україна
На твоїй ніжній дитячій долоньці
Я роздивляюсь дороги, якими ти входиш
Тихенько
В круті лабіринти невідомих історій.
На твоїй ніжній дитячій долоньці
Всі лінії долі розходяться і зливаються ріками в море широке твоєї любові.
Виростай, виростай — частинка мого серця,
Зацвітай, зацвітай — мого життя деревце.
Виростай, виростай, маленька Україна,
Я з тобою — я тут — ти рідна моя дитина...
Виростай!..
Виростай!..
В твоїх бездонних дитячих очках я бачу промінчики сонця, які підсвітять тобі незнані дороги.
В твоїх бездонних дитячих очках я бачу себе,
Знов такого малого-малого,
І хочу рости в морі твоєї любові.
Виростай, виростай — частинка мого серця,
Зацвітай, зацвітай — мого життя деревце.
Виростай, виростай, маленька Україна,
Я з тобою — я тут — ти рідна моя дитина...
Виростай, кохана пташка — сили набирай,
Не шкодуй платити людям — ти запам’ятай.
Виростай з гніздечка свого — різні будуть дороги,
Ти свою шукай!..
Моя королева
Я люблю твої губи, їх смак шоколаду,
Люблю твої руки, їх дотик нереальний,
Люблю твої очі, твоє молочне тіло,
Люблю тебе так сильно, шо, певно, з’їв би...
Моя королева, поцілуйся зі мною,
Моя королева, буду тільки з тобою!
Я люблю твій голос, як подих вітру свіжий,
Люблю твій спокій, коли ти засинаєш ніжно,
Люблю тебе вдома, люблю на роботі,
Люблю тебе так сильно, аж сохне в роті...
Мудрий, бо німий
Багато-гато років, як я був дуже малий,
Всі риби жили в небі, а дерева в воді.
А я ходив до школи на високій горі,
І люди були добрі... я був дуже малий...
Багато-гато часу і немало вина,
Старі сухі дерева догоріли дотла.
Нема кого питати, де я маю піти?
Не хочуть говорити мої мудрі птахи...
Земля собі летіла... осінь-літо-зима...
І небо там висіло, де вже нині нема.
Я можу набрехати
