Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів - Андрій Кузьменко
Норвеги не люблять ходити в гості один до одного, але люблять ходити на концерти. Там можна зустріти знайомих. Поговорити, посміятися, а головне — ПОПИТИ ПИВА! Відношення до алкоголю в Норвегії нелюдське. Його продають тільки в будні з 12-ї до 18-ї години. А в ресторанах після 20.00 ти не допросишся і каплі вогняної води. На концертах пиво продають до останньої секунди. Тому там завжди аншлаг, і AC/DC в Норвегії вже третій раз за рік.
Виступ затримують на дві години. Ми з Мухою нагадуєм двох інвалідів з важкими вадами опорно-рухового апарату. Ноги підкошуються, руки німіють, в спину ніби забили залізний штир! А нордичні люди тільки радіють з того, що пиво можна буде пити на дві години довше, і нагадують свиньок, одягнутих в футболки AC/DC. Вони розливають його один на одного, вимазують навколишніх кетчупом, пісяють на ноги тих, хто стоїть ззаду, одним словом — душевно відпочивають.
Нарешті переповнений пивними парами стадіон розриває звук гітари Ангуса Янга, і від образ за затримку не лишається і сліду. Перед тобою 60-річні монстри, які перемелюють на лівер вміст повного стадіону. Ти либишся у відповідь на пролитий на твої штани бокал його попередньому власнику і радісно підіймаєш пилюку разом з норвезькими братами і сестрами. За дві пісні до кінця ми втікаєм, щоб не бути затоптаними отарою п’яних вікінгів, і через годинку з наших номерів виривається на волю храп п’яти замучених на рудниках людей. А через п’ять годин ми вже стоїмо на стійках реєстрації Scandinavian airlines, смакуючи той факт, що за 4 години ми будем всього за 1330 км від Північного полюсу.
Частина 2
Свальбард і Дундочка
Я залишив вас на стійках реєстрації «Скандинавських авіаліній», а сам відправився подумки на 7 годин назад, в кімнатку готелю «Гардермоен», де Шон, я і Світлана Іванівна стали учасниками таїнства під містичною назвою «Дундочка». Не кожен може собі дозволити після перерахованої мною низки тортур залишатися повноцінною людиною. Це можем тільки ми — АЛКОГОЛІКИ.
Віскі з колою і з льодом. Воно заходить в горло так, ніби казковий водопад з верхівок гір вливається у хвилі фйорду. Верхнє піднебіння зморщується від насолоди так, як зжимається ваша дупа в момент вільного падіння на американських гірках. Всі рецептори ротової порожнини кричать: «Ура! УРА!»... І тихо вмирають разом з інтелектом, для того щоб завтра зранку встати і відчути різкий запах тисячі невидимих котів, які нагадили вам на зуби. Щелепи починають дрібнесенько цокотати від передсмаку наступаючого оргазму. Це алкоголізм. До цього чарівного стану космонавта треба йти довго і вперто. Роками ви мусите дотримуватися залізних правил високого Статуту, і головне — не відкладати на завтра то, що можна випити ще сьогодні. Якщо ж ви, випадково зневаживши ці неписані істини, не дай Бог, пропустили хоча б одне заняття — всьо! Все треба починати від самого початку. Професіоналом вам вже ніколи не стати.
Ми сіли на краю ліжка, і Шонік дістав першу із взятої членами експедиції у дьюті-фрі батареї літрових баньок віскаря. Ми їхали на північ. Ніхто з наших в таке задуп’я ще не забирався, і тому ми чітко знали — тільки правильна Дунда може поставити опір можливим перешкодам. На Закарпатті Дундою називають дитячу сосочку. Боже, наскільки це символічно... Сосочка дає дитинці то, що дає їй мама, і зараз вона у мене в руках, а за секунду буде в роті і дасть мені то, що мама навряд чи могла би мені дати в цей момент. В далеких і численних поїздках Шонік отримав чорний пояс по змішуванню інгредієнтів Дундочки. Краще від нього це міг зробити тільки Менделєєв.
Шон погладив себе по животі, пройшов по кімнаті метрів чотириста туди-сюди дрібними крочками, нагуляв необхідну спрагу і апетит, і Дунда пішла з рук в руки, із уст в уста. Не буду вдаватися в подробиці нашої тайної вечері, щоб не викликати слюновиділення у величезної армії наших однодумців, які зараз не можуть собі дозволити такої насолоди. Повернуся до стійок реєстрації аеропорту, перед якими ми стояли із виразом людей, яких придавила бетонна плита, що зірвалася з крана. Світлана Іванівна після пам’ятного святкового вечора, проведеного з грузинами в Донецьку, втратила деякі професійні навики і на якийсь час отримала диплом практиканта, тому справжній ефект Дунди відчувало тільки двоє людей в експедиції. Аеропорт Гардермоен достатньо комфортний, але є там декілька нюансів, які заважають сконцентруватися. Перший з них — автомати самостійної реєстрації. Вони подібні на автомати, в яких ми поповнюємо телефонні рахунки в Україні. Люди з цивілізованих країн проводять паспортом по спеціальній щілині — апарат ідентифікує твою особу й пропонує роздрукувати собі посадковий талон. Я чіхрав своїм паспортом до моменту, поки аж наполовину витер зображення свого фейсу на фотографії, а апарат вперто мене не пізнавав. У Норвегії будун особливий. Присутні всі симптоми — крім болю голови. Але всі вони якось підсилені за рахунок відсутності найнеприємнішого. В мене почався потняк. Шонік намотував кілометраж між мною і Саньою, витрясаючи із сумок весь свій полярний інвентар в пошуках листочка з кодами резервації. Я потів і складав погані слова у бурхливий потік, Шонік гладив себе по животі і ржав дрібним сміхом людини, в якої щойно вкрали машину. Листочки були на місці, але не в тому, яке він шматував увесь цей час. Нам все-таки вдалося встигнути на борт літака до Лонгербієна — малесенького і єдиного цивілізованого містечка архіпелага Шпіцберген. 200 людей спокійно зайшли на борт І ТАК САМО СПОКІЙНО ДАЛИ НАМ МОЖЛИВІСТЬ ВОЗЗ’ЄДНАТИ наш розкиданий по салону колектив. Це було важливо, бо в повітрі ми мали провести більше чотирьох годин, а спілкуватися з бабулькою-норвежкою мені надоїло ще на стоянці.
Через 15
