Том 8 - Леся Українка

шовіністи європейські, і джингоїсти *,— все християнські діячі!—мусили нарушати ту кардинальну заповідь християнську. Бо вони, окрім всіх політичних, економічних і т. п. конкретних факторів, корилися ще й моральному, христи-янсько-ортодоксально-старозавітному ідеалові виключності: «Нема правди й розуму, як тільки в мені»,— а се ж теж кардинальний принцип християнства. Психологія християн і перших, і середньовічних, і новітніх завжди основувалась на двох супротилежних принципах: етичному і теологічному, бо християнство ж не було ніколи тільки філософією, але і релігією, теологічною догмою, що, як звичайне, переходила в фанатичну ортодоксальність. Отже, один принцип, етично-гуманістичний, казав: «Не убивай, людська кровця не водиця, і кожний має таке саме право на життя, як і ти, і нема нікого без гріха, і ніхто не знає всієї правди»; другий же, догматично-фанатичний принцип наказував: «Убий єретика, бо інакше твоя правда і розум не будуть фактично єдиними в світі, і світ не буде безгрішним, і царство правди не запанує». Боротьба сих двох принципів, одного, що рятував духом свободи, і другого, що хтів, хоч і силоміць, вводити людей в царство небесне, була завжди трагічною в душі окремої людини або в житті якої партії, коли була щира, лицемірство робило її трагікомічною, а заячесердя просто комічною. Так і до нашого часу. Хто визволяється з тої трагедії, той виходить з догматичної релігії і вступає в науковий або практичний релятивізм. Чи може релятивіст запевняти себе і других, що вся правда і розум може бути в чомусь, та ще й в комусь одному? Коли він справді консеквентний, то не може, інакше мусить зректись свого релятивізму і признати «абсолют» своїм ідеалом або — винайти якусь «золоту середину», щоб погодити два супротилежні світогляди. Д. Ганкевич, власне, вибрав останній шлях: абстрактно він релятивіст, а в практичній політиці пригнав конечність абсолютів,— власне, кожна партія, по його думці, мусить мати свій абсолют і боронити його фанатично, хоч би й з свідомою одвагою незаконності, аби енергічно. Таке моє, може, і мильне, розуміння провідної гадки його статті, і я гадаю, що так її не один розумітиме, завдяки її стилізації та аргументації, поки д. Ганкевич не дасть яснішого коментаря своїй ідеї про те, чим мусить бути етика в політиці. Тим часом розгляньмо ті аргументи і спосіб доказів, які дає його друкована стаття.

Від змішання двох різних критеріїв, релятивного й абсолютного, д. Ганкевич не може собі дати ради з психологією новітніх християн і нехристиян і дедалі все більше перемішує не тільки психологічні, а навіть хронологічні моменти. Так, з поводу того, що українці плачуть тепер (1903 р.) над недолею бурів *, д. Ганкевич питає, де вони були, коли царат давив геройську польську революцію, себто 1863 p.? Відповідь, здається мені, ясна: більшості теперішніх українців ще ніде не було, або були в колисці, або ледве до азбуки брались, бо се ж 40 літ тому як діялось. Ті, що не плакали тоді над поляками, хто живий діждав, певне, здебільшого і над бурами не плачуть, а певний процент плаче і над тим, і над другим народом так, як і над своїм власним, з однаковим практичним результатом для всіх трьох; певний процент був у безсловесному стані і не з своєї вини — так що його мовчання рисковано приймати за знак згоди; певний процент пішов у російську революцію, що завжди заявляла симпатію до польської; певний процент бачив у польській революції, окрім безперечного геройства, ще й тенденцію відбудування історичної Польщі на кошт України, і були й такі українці, що не мішали до такого погляду ніякого раболіпія перед Москвою (див. Дра-гоманова «Историческая Польша и великорусская демо-кратия»); певний процент потопав, правда, в раболіпії, не так-то й «бездонному», бо на дні його був звичайний мул схиблених інтересів національних, партійних, особистих і просто «страха іудейська». Безперечне раболіпіє батька Костомарова *, власне, мало в собі таке дно,— се, звісно, зовсім не виправдовує історика «народо-правств» та кирило-мефодіївського братчика, але все ж поясняє його інакше незрозуміле поводіння. Котра з тих категорій більше чи менше численна, се вияснити може хіба довга праця істориків, а публіцистові досить не забувати, що вони взагалі були, ті різні категорії, та не валити докупи всіх українців, нагнітивши їх зверху обвинуваченням в бездонному раболіпії. Годилось би теж українському публіцистові мати ліпшу пам’ять про українських героїв польської революції, коли вже сами поляки так вдячно забули тих добровільців з братнього народу. Мені дивно, чом д. Ганкевич не згадав хоч про того харківця Потебню *, що віддав свою кров і молоде життя за польську справу,— се ж був перший убитий московською кулею серед повстанського війська. Правда, що Потебня не дожив до бурофільства. Правда, у польських істориків і публіцистів трудно знайти спогад про сього українця-полонофіла, але великорус Герцен вшанував його пам’ять щирим і гарячим словом в своїх звісних мемуарах «Былое и думы». Польського спогаду про Потебню я не знаю,— чи не знає часом д. Ганкевич? У всякім разі, масі польської інтелігенції, не кажу вже про весь народ, сей українець-доброволець зовсім невідомий, тим часом імена двох визначних поляків-україно-філів добре відомі всій інтелігенції українській, а одно з них щиро шанує і та частина демосу українського, що безпосередньо пізнала його,— се імення єдиного консеквентного до кінця «хлопомана» Тадея Рильського *, поляка з роду, а натуралізованого українця. По смерті його в с і українські органи, без різниці напрямів і партій, згадали його незлим, тихим словом, а селя-ни-українці гірко оплакали свого щирого приятеля. Які були поминки Потебні? Хто знає? А варто б знати, яка честь нас чекає у братнього народу, коли хто з нас активно заявить свою симпатію не сльозами та бідканням тільки, а поміччю і саможертвою. Бури, здається, і платонічних бурофілів ліпше поважали, ніж поляки того, хто їм життя віддав.

Та коли допитуватись, де були 1863 р. українці-буро-філи, то варто було б уже заодно спитати, де були 1902 р. ті польські герої-демократи, що хотіли золотими грамотами ущасливити українського хлопа? (Вищеназвані два поляки-українофіли до повстанців не належали і грамот не ширили). Певне ’ж, таки дехто з ветеранів геройської революції дожив до галицьких страйків та українських бунтів 1902 p.* Тільки щось ми не чули, щоб який sgdziwy1 варшав’як-«ветеран» пролив свою кров за український демос у Харківщині так, як харко-вець Потебня пролив свою за польську революційну шляхту у Варшаві,— довг крові лишився незаплачений. Воно й натурально: де ж ветеранові мати молодечий запал? Коли вже ті герої, «батьки» польського демократизму націоналістичного, і